Скорочена адаптація фрагменту роботи Євгена Бистрицького, доктора філософських наук, професора, провідного наукового співробітника відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України «Війна і сучасні виклики універсальній етиці», опублікованої в часописі Філософська думка. 2025. № 1
Коли триває війна, люди намагаються зрозуміти її сенс — і звичайні учасники подій, і локальні та міжнародні експерти. Тут працює те, що можна назвати «спрямованістю на ціле»: людині мало знати, що відбувається, — їй важливо зрозуміти, чому це відбувається і заради чого варто йти на жертви. Для агресора шукають мотиви нападу, а для суспільства, яке захищається, постає дзеркальне питання: заради чого або за що ми боремося.
Соціологічні опитування дають на це відповідь на двох рівнях. Є конкретні, «побутові» відповіді: «за свою країну», «за свою територію», «за незалежність», «за майбутнє дітей», «за життя родини». Але, як показують дослідження, найбільшу вагу мають не ці конкретні речі, а екзистенційні мотиви — тобто такі, що стосуються самого існування людини і спільноти як таких, а не окремих благ чи ресурсів: власна ідентичність (мова, віра, культура), європейське майбутнє, демократія і верховенство права, обов’язок перед державою. Іншими словами, люди захищають не просто шматок землі, а спосіб життя і саму належність до спільноти — те, без чого вони перестали б бути собою.
Важливу роль тут відіграє історична спадщина — те, що передається від покоління до покоління: мова, культурна пам’ять, оповіді про минуле нації. Коли в суспільстві зростає інтерес до історії та мікроісторії, це не випадковість — саме таке знання про минуле живить патріотизм. Причому патріотизм тут розуміється не як абстрактна любов до нації взагалі, а як повага до її конкретних, історично сформованих рис, заслуг і досягнень. Людина захищає не ідею нації в чистому вигляді, а ту спільноту з її специфічною історією, до якої вона реально належить.
Але є суттєва різниця між тим, як питання «заради чого» звучить на рівні суспільства в цілому, і тим, як воно постає перед конкретною людиною. Офіційна публічна відповідь відома — «за Батьківщину, за націю». Проте для окремої особи це питання неминуче стає гострішим, майже «егоїстичним»: що особисто мені дає позиція захисника цього цілого, заради якого я опиняюся в пограничній, крайній ситуації вибору між життям і смертю. Це вже не риторичне гасло, а реальний внутрішній розрахунок кожної конкретної людини.
З цим тісно пов’язана проблема соціальної справедливості. Одні громадяни добровільно йдуть у військо, де цілком реальна можливість загинути чи отримати тяжкі поранення; інші законно залишаються поза фронтом — наприклад, завдяки бронюванню від призову. Тут не йдеться про технічні деталі законодавства про мобілізацію — важливіше саме питання справедливості в його найгострішій формі: на терезах опиняється право людини на існування, на життя без обмежень. Навіть коли є легітимний, публічно визнаний закон, що визначає, хто повинен захищати країну, у кожної людини завжди залишається можливість особистого, кінцевого вибору — служити на фронті, залишитись у тилу чи навіть виїхати за межі країни, ухилившись від призову. Це напряму стосується проблеми свободи — розуміється вона тут як право людини самій вирішувати міру своєї відповідальності: відповідати лише за себе особисто чи за долю всієї спільноти.
Щоб проілюструвати цю дилему, згадується Жан-Поль Сартр — французький філософ-екзистенціаліст, який писав свою головну працю «Буття і ніщо» під час німецької окупації Франції у Другій світовій війні. Для Сартра логіка проста й жорстка: якщо людину мобілізують на війну, ця війна стає «її війною» — тобто чимось, за що вона несе особисту відповідальність, навіть якщо формально її туди не запрошували. Чому так? Тому що в людини завжди залишається крайня, кінцева можливість уникнути війни — через дезертирство або навіть самогубство. Якщо людина цього не робить, значить, вона фактично вже зробила вибір — можливо, через страх перед осудом оточення (Сартр прямо каже про «боягузтво перед громадською думкою»), або тому що вона віддає перевагу певним цінностям (повага до близьких, честь родини) над буквальною відмовою від війни. Головне для Сартра — сам факт, що це є питання вибору, а не якогось зовнішнього примусу.
Розкриваючи цю позицію глибше через коментар філософа Акселя Гонета, можна сказати так: для Сартра вибір людини — це акт абсолютної свободи. На найглибшому, фундаментальному рівні воля людини нічим не обмежена — ні її особистою біографією, ні прийнятими в суспільстві принципами, ні повагою до інших людей. У момент екзистенціального (тобто пов’язаного із самим фактом існування, з питанням «бути чи не бути») вибору, за Сартром, не існує жодних готових стандартів чи критеріїв, спираючись на які людина могла б виправдати саму себе — перед собою чи перед іншими. Натомість людина ніби створює себе заново, спонтанно, без опертя на щось стале ззовні, обираючи одну з нескінченних можливостей, які пропонує людське життя.
Проти такого розуміння висувається важливе застереження: справжній, автентичний вибір людини насправді завжди спирається саме на повагу до інших і на потребу виправдати себе перед громадською думкою — тобто на речі, які Сартр начебто відкидає. А ці «стандарти» і ця «повага до інших» — це і є та сама культурна й моральна спадщина спільного світу, до якого людина належить і за яку вона, зрештою, готова нести відповідальність, захищаючи її. Показово, що самого слова «патріотизм» у книзі Сартра немає взагалі — його етика виявилася нечутливою до питань морального вибору заради долі колективного «Ми», тобто заради спільноти, а не лише окремого індивіда.
Це можна пояснити історичним контекстом, у якому писав Сартр. У 1940 році, коли він оприлюднив свій твір, перед французами під окупацією не поставало питання про можливе зникнення самого французького способу життя, культури як цілісного явища — загроза стосувалася окремих людей і політичного ладу, але не існування французької цивілізації як такої. Натомість сьогодні аналогічне за масштабом питання — про можливе зникнення Європи як цивілізаційного проєкту — публічно порушує вже сам президент Франції, кажучи про те, що цивілізації смертні і що вибір щодо майбутнього треба робити зараз. Тобто масштаб загрози змінився: тепер під питанням не просто політичний устрій, а існування цілого культурного світу.
Усе це підводить до розрізнення двох пов’язаних, але не тотожних понять — моралі та етики. Мораль тут розуміється як сфера, що стосується регулювання індивідуальних рішень і особистої поведінки конкретної людини — це те, чим керується Сартр, коли говорить про особистий вибір. Етика ж — це ширше поняття, яке досліджує суспільні норми самоврядування, тобто правила співжиття людей у спільноті в цілому, а не лише окремі рішення індивідів.
Головна мета обох цих вимірів — прояснити нормативні підвалини (тобто базові правила й орієнтири), на яких повинно триматися і колективне життя суспільства, і особиста воля окремої людини заради досягнення «доброго життя». Тут пригадується Аристотель, який у «Політиці» доводив: просте об’єднання родин заради суто економічних чи оборонних цілей — це ще не справжня спільнота (поліс у давньогрецькому розумінні — самодостатнє політичне об’єднання громадян). Належне життя людей будується на цій базовій інфраструктурі, але йде далі: люди разом міркують про моральну досконалість, про порядок речей, найважливіший для політики, спільно обговорюють, що таке спільне благо, і вирішують, як формувати та застосовувати закони.
При цьому є принципова різниця між античним і сучасним (модерним) розумінням блага. У Аристотеля добре життя — це стандарт, який ніби закладений у самій природі, незалежно від волі окремої людини: людина відкриває цей стандарт, а не вигадує його сама. Починаючи з епохи Модерну — і особливо радикально в етиці Канта — щось подібне переноситься вже на саму людину: нормативний порядок повинен виникати не з природи, а з волі й рішення самих людей, наприклад, через ідею суспільного договору, коли перебування в певному політичному порядку вимагає особистої згоди людини на нього.
Але попри цю різницю в обох традиціях — і античній, і сучасній — ідеться, по суті, про одне й те саме завдання: визначити належні норми поведінки людей у їхньому спільному житті. Це можуть бути чесноти (у Аристотеля), категоричний імператив як загальний моральний закон (у Канта) або принципи справедливості (у пізнішого філософа Джона Роулза). Усі ці норми покликані сприяти не лише персональному благу й особистому щастю кожної окремої людини. Ключова теза тут така: особисте щастя неможливо реалізувати в спільноті чи суспільстві, якщо ця спільнота недостатньо інтегрована і солідарна всередині себе. Ефективна співпраця людей неможлива без спільних засад — без достатнього рівня взаємного визнання членів суспільства одне одним, а таке взаємне визнання, своєю чергою, неможливе без наявності певного колективного уявлення про «добре життя» або спільне благо.
Саме навколо питання про те, на яких засадах повинно існувати чи бути побудоване суспільство заради досягнення цього спільного блага, сьогодні точаться принципові філософські дебати — передусім між двома напрямками сучасної філософії, лібералами й комунітаристами.
