Сергій Пролеєв – філософ і письменник. Доктор філософських наук, завідувач відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2018), премії «Книжка року» (2020), премії ім. С. Кримського за найбільш новаторську філософську концепцію (2021) та інших відзнак. У 1998-2019 роках – президент Українського філософського фонду, у 2007-2019 – головний редактор журналу «Філософська думка». Автор близько 300 наукових праць, серед яких п’ять індивідуальних та 22 колективні монографії.

Вікторія Шамрай – український філософ. Кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу соціальної філософії Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. Лауреат премії ім. С. Кримського за найбільш новаторську філософську концепцію (2016).

Ця публікація – короткий переказ статті філософів Сергія Пролеєва та Вікторії Шамрай, яка увійшла в збірку есеїв провідних українських мислителів, упорядковану Аспен Інститутом Київ для учасників семінарів «(Пере)осмислення суспільного договору для України» в межах проєкту «Суспільний договір для України».

З якої проблеми все починається

Ідея суспільного договору виникла не просто так, а щоб розв’язати одну дуже незручну суперечність у самій людській природі. З одного боку, кожна людина хоче жити і має природне право на життя. З іншого боку, людина вільна — і, за словами Томаса Гоббса, «кожна людина від природи має право на все». А якщо всі мають право на все, рано чи пізно інтереси зіштовхнуться, і почнеться конфлікт — «війна всіх проти всіх». Виходить, що свобода людини сама загрожує її ж праву на життя. Це і є та сама суперечність, яку має розв’язати суспільний договір: без нього людство просто приречене на самознищення.

Слабкі місця в теорії Гоббса та інших модерних мислителів

Тут науковці не просто переказують класику, а й критично її розбирають. Вони вказують на три «дірки» в аргументації.

По-перше, бажання жити — це ще не право на життя. Це просто інстинкт, властивий будь-якій живій істоті, а перетворення цього інстинкту на «право» — це, по суті, теоретичний трюк.

По-друге, якщо право на життя випливає просто з факту, що ти живий, то чому воно визнається тільки за людьми? Мурашка чи антилопа теж живі, але про їхнє право на життя Гоббс мовчить. Автори зазначають, що сучасна екологічна свідомість почала виправляти цю прогалину: наприклад, існує прецедент, коли у річки Ганг визнали правосуб’єктність, тобто фактично прирівняли її статус до живої істоти.

По-третє, свободу людини в цій теорії просто постулюють — приймають як аксіому, без глибокого обґрунтування (на відміну від християнської думки, де свобода волі пояснювалася через богоподібність людини).

І все ж, як зауважують дослідники, попри ці слабкі теоретичні засади, саме на цій хиткій основі виросла напрочуд потужна модель суспільства — з найвищою динамікою розвитку в історії людства.

Заради чого все це: мир

Науковці підкреслюють, що головна мета суспільного договору — не регулювати все на світі, а забезпечити одну конкретну річ: суспільний мир, тобто повну відсутність насильства між людьми. Це не про те, що можна, а що не можна робити в побуті. Це про базову домовленість не застосовувати силу одне до одного. І, що важливо, автори наголошують: відмова від насильства — це не обмеження свободи волі, а навпаки, один з її проявів (адже свобода — це і можливість утриматися від дії, а не тільки діяти).

Саме в момент такої домовленості люди, за логікою авторів, перестають бути просто «людьми в природному стані» і стають громадянами. І укладачами договору можуть бути тільки вільні особи — не групи, не спільноти, не інституції, а конкретні індивіди з власною волею. Це, до речі, вважають дослідники, унікальна риса саме модерного суспільства — до цього подібного не було в історії, хіба що частково в античному полісі.

Навіщо потрібна держава

Оскільки ніхто не може гарантувати, що всі учасники суспільства завжди дотримуватимуться миру, з’являється потреба в інстанції, яка стежитиме за виконанням договору й, якщо треба, застосує силу до порушників. Так з’являється держава.

Але тут автори роблять важливе застереження: в українському побутовому мисленні «держава» й «влада» — це майже синоніми, і це, на їхню думку, шкідлива підміна понять. Насправді єдиним справжнім носієм і джерелом влади є народ, а президент, уряд і парламент — лише виконавці цієї влади, а не її власники. Це, до речі, прямо закріплено в Конституції України.

Ба більше, науковці наполягають: держава не має «монополії на насильство» в широкому сенсі. Вона має право застосовувати силу лише для того, щоб запобігати насильству в суспільстві — і більше ні для чого. Будь-яке інше застосування сили державою — незаконне. І саме на цьому праві — праві громадян протидіяти й навіть повстати проти держави, яка зловживає владою — за словами авторів, базувалися Майдани 2004 та 2013–2014 років.

Насильство — це не тільки бійка

Автори розширюють саме поняття насильства: воно не зводиться до фізичної сили чи погроз. Порушення прав людини — це теж насильство, навіть якщо нікого не б’ють і не погрожують. А забезпечення прав — це, власне, і є справедливість. Тому суспільний договір передбачає окрему інституцію для цього — суд.

І знову критика українських звичок мислення: у нас держава й судочинство в масовій уяві майже зливаються в одне, хоча насправді судова влада — це окрема гілка, і поділ влад потрібен не просто щоб «нікому не дісталося забагато влади», а тому що безпека (функція держави) і справедливість (функція суду) — це принципово різні за природою функції, які взаємодоповнюють одна одну.

Договір — це не разова подія, а процес

Один із найважливіших меседжів статті: суспільний договір — це не документ, який підписали й забули. Автори наполягають, що він постійно «поновлюється» — у кожній ситуації соціальної взаємодії, через діалог і порозуміння. Якщо цей процес зупиняється, договір перетворюється на порожню декларацію.

Тут же науковці звертають увагу на радикальну новизну самої ідеї: на відміну від давніших уявлень про суспільство як щось органічне, що просто існує «само собою», теорія суспільного договору показує суспільство як свідомо сконструйований людською волею витвір — те, що постійно твориться й трансформується самими людьми.

З чого складається система

Дослідники пропонують розгорнуту «формулу» суспільного договору — послідовність із 17 елементів: від природних прав людини — до громадянського суспільства, суверенних індивідів, правової держави, нації як суверена влади, ринку як механізму свободи, і аж до цінностей свободи, справедливості й солідарності. За словами авторів, усі ці елементи певною мірою й досі залишаються дієвими.

Не плутати справжній суспільний договір із домовленостями

Наостанок автори застерігають від поширеної помилки: те, що зазвичай називають «новим суспільним договором» у політичних дискусіях — тобто перерозподіл впливу між групами інтересів — це не суспільний договір у справжньому сенсі. Це просто чергова система балансу інтересів. Справжній суспільний договір можливий лише тоді, коли існують вільні самоврядні громадяни, а народ реально є сувереном влади.

А чому в Україні досі немає суспільного договору?

Це питання автори ставлять напряму. Вони визнають, що повна відповідь вимагає окремого глибокого аналізу, але головну перешкоду називають чітко: узурпацію влади й власності замкненою групою можновладців. Саме це, на думку науковців, спотворює всі сфери суспільного життя, придушує ініціативу й унеможливлює розвиток країни.

Тому автори підсумовують: питання суспільного договору для сучасної України — це не абстрактна філософія і не розмите побажання «жити краще». Це питання того, у чиїх руках опиниться соціальна ініціатива — народу чи панівної верхівки. І саме за цю перспективу, наголошують дослідники, зараз б’ються на фронті українські воїни.