Ми живемо у світі, в якому зовнішніх обмежень для людини стає дедалі менше. Це стосується не лише свободи пересування чи доступу до інформації. Змінюється сама архітектура людського життя: те, що ще кілька століть тому було визначене місцем народження, соціальним статусом, територією, доступом до знань, професією чи традицією, сьогодні значно більше залежить від особистого вибору.
Ми продовжуємо серію вебінарів проєкту «Молодь за майбутнє України», і сьогодні говоримо про, мабуть, одне з найбільш демонізованих слів у контексті українського церковного конфлікту — слово «компроміс».
Роки повномасштабної російської агресії суттєво трансформували уявлення про післявоєнне відновлення України. Якщо на початку війни основна увага зосереджувалася на відбудові зруйнованої інфраструктури та зміцненні економіки, то сьогодні дедалі очевидніше, що успіх відновлення залежатиме не лише від фінансових ресурсів чи міжнародної допомоги.
Твердження про «специфічний потенціал» Церкви у формуванні спільного блага потребує одразу двох застережень. Мова йде не про особливі права або особливий авторитет, а про специфічний механізм впливу, що є принципово відмінним від механізмів держави і ринку.
Є відоме спостереження, яке добре описує нашу ситуацію: люди, що говорять одні й ті самі слова, часто мають на увазі зовсім різне. «Гідність», «справедливість», «єдність» – ці поняття є в лексиконі будь-якої публічної розмови про майбутнє України, але щойно починається конкретне обговорення, з’ясовується, що кожен вкладає в них власний зміст.
чЧи можна ефективно розбудовувати й боронити державу, не довіряючи держінституціям? Які ризики в надмірній довірі до «своїх» та що загалом формує відчуття довіри як таке.
Автори статті виходять із тези, озвученої президентом Зеленським при ухваленні Закону України № 3894-IX «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (названого законом про духовну незалежність): незалежна держава має бути незалежною і духовно.
При впровадженні ґрунтовних суспільних змін — прості рішення (покарати, показово стратити, заборонити, закенселити, «просто прописати і виконувати», і т.п.) не лишень не дають швидких результатів — вони завдають шкоди і вкорінюють проблеми, які мали б вирішувати.
Свій виступ я хотіла б розпочати з повернення до доповіді «Віра в єдину Церкву: міф чи реальність?», яку доктор богослов’я професор КДА Сергій Бортник представив на вебінарі «Міфи та упередження на перешкоді єдності Українського Православ’я».
Мільйонні пожертви на потреби війська (часто без вимог формальної звітності) і прагнення платити якомога менше податків чи не платити їх загалом. Готовність ділитися останнім, щоб допомогти навіть не найближчим знайомим зі зруйнованим житлом і корупційні оборудки зухвалості, нечуваної навіть для не воюючої країни.
Текстова обробка ефіру телеканалу «Прямий». Розмовляла Наталка Фіцич з Мирославом Мариновичем — правозахисником, членом-засновником Української Гельсінської групи, дисидентом і політв’язнем часів Радянського Союзу.
Серед найскладніших для пояснення норм нашого суспільства – поєднання патернів поведінки, які формально мали б бути взаємовиключними.
Митрополит Андрей Шептицький мене вражає тим, як він, вихований у польському аристократичному середовищі, зумів збагнути характер і долю українців та дуже чітко описати передумови їхніх поразок. Ба більше, він неодноразово звертався до нас із попередженнями.
Як зміниться українське суспільство після нашої Перемоги; в тому числі – електорально; яким буде новий суспільний договір; яку Україну ми всі разом будуватимемо?
Я вірю, що у владі є люди, які щиро вболівають за перемогу України та її розквіт. Не бракує таких людей і поза владою. Україні гріх нарікати на дефіцит друзів, союзників та партнерів, які прагнуть, аби нам вдалося, щоб ми не просто перемогли росіян у цій війні, а стали іншими – чеснішими, ефективнішими, щасливішими.
Після програшу в Другій світовій війні Німеччина лежала в руїнах, які можна порівняти хіба що з сучасними Бахмутом, Соледаром та Авдіївкою. Загалом на території Третього Райху в перебігу Другої світової було зруйновано 45% житлового фонду.
Аби перемогти у війні і виграти майбутнє недостатньо любити батьківщину. Недостатньо не любити росіян. Недостатньо говорити українською мовою, плекати культ Степана Бандери чи навіть бути готовим вбивати і вмирати за Україну.
Коли в Україні говорять про політику згуртованості, майже завжди йдеться про територіальний вимір: диспропорції між Києвом і регіонами, між великими містами і периферією, між громадами-донорами і громадами-реципієнтами.
Про партнерство церкви, суспільства і держави і ускладнення політичної картини в цілому. Після Майдану церковно-політичні відносини в Україні з двовимірних стали тривимірними.
Українська політична культура базується на засадах, що мають здорові та прогресивні витоки, але в українських політичних реаліях вони інколи перестають відповідати своїй початковій меті.
Марія Гончарова, дослідниця, кандидатка психологічних наук Чималу частку своєї історії Україна перебувала під гнітом сусідніх держав, зазнавала ударів з усіх боків, цензури та поневолення. Нашу
«Українське перетворення слабкості на силу є не хитрістю ресентименту, а міфологічною трансформацією. Так дитина стає дорослою», — розмірковує Володимир Єрмоленко — філософ, письменник, перекладач, президент Українського ПЕНу.
Розмова про майбутнє: яким воно може бути і хто за нього відповідальний. До уваги читачів пропонуємо діалог президента компанії “Київстар” Олександра Комарова з Євгеном Глібовицьким, візіонером, керівником Інституту фронтиру, членом наглядової ради Суспільного мовлення.
Ця публікація – короткий переказ статті філософів Сергія Пролеєва та Вікторії Шамрай, яка увійшла в збірку есеїв провідних українських мислителів, упорядковану Аспен Інститутом Київ для учасників семінарів «(Пере)осмислення суспільного договору для України» в межах проєкту «Суспільний договір для України».
Якщо років 10-20 тому українські інтелектуали активно (і без жодного успіху) переймалися “національною ідеєю”, то останнім часом цю тематику майже витіснило обговорення “суспільного договору”.
Це динамічний стан суспільства, що потребує спільних об’єднавчих рішень – часто некомфортних. Під час щорічної конференції Премії ім. Герогія Гонгадзе «Медіа Дні» виступала у дискусійній панелі «Звільнені території та повоєнна Україна: роль медіа у медіації та реінтеграції суспільства» з обговоренням ознак, чинників і виникнення поляризації та її впливу на суспільство.
Широкомасштабна війна триває більше, ніж пів року, на багатьох ділянках фронту вона перетворилася на позиційну. Дається взнаки втома, втрати, травми, непевне майбутнє та загроза, яка нікуди не зникає.
Безсумнівно, це потужний і глибокий текст, що викликав бурхливе обговорення. Його рекомендується прочитати кожному. Особливо батькам, які замислюються про майбутнє своїх дітей. Варто дати його почитати й самим дітям, щоб вони подумали про світ, у якому житимуть завтра.
«Візія майбутнього України як натхнення для нашої стійкості». Це тема нашої розмови, і я спробую дослівно на неї відповісти. Мені здається, що потрібно зробити зразу кілька уточнень – бо маємо, наприклад, зрозуміти, чим візія відрізняється від фантазії, чим візія відрізняється від мрії.
