Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор

Є відоме спостереження, яке добре описує нашу ситуацію: люди, що говорять одні й ті самі слова, часто мають на увазі зовсім різне. «Гідність», «справедливість», «єдність» – ці поняття є в лексиконі будь-якої публічної розмови про майбутнє України, але щойно починається конкретне обговорення, з’ясовується, що кожен вкладає в них власний зміст. Проголошені цінності самі по собі не перетворюються на спільний проект. І проблема тут не в поганій волі, а в тому, що ми неправильно ставимо питання.

Зазвичай публічні інтелектуали і політики шукають засади, на яких можливе майбутнє України. Ними в певні періоди були так чи інакше формульовані версії національної ідеї, певні ідеології, усвідомлення необхідності нового суспільного договору, дискурс про цивілізаційну визначеність України тощо. Але на нашу думку, дискусія має перейти на метарівень осмислення спільного блага для України. Для нас це не ідея, не готовий проект, а пошук фундаментальних засад, з якими можуть погодитися всі громадяни.

Ми почасти запитуємо «що є нашим спільним благом?» і даємо безліч різних відповідей. Замість цього, ми пропонуємо запитати «як ми його разом творимо?». У першому питанні благо десь існує і його треба знайти або проголосити. У другому воно виникає в процесі спільних зусиль, його треба віднайти.

Уся традиція від Аристотеля до сучасних комунітаристів підтверджує, що спільне благо є не сумою приватних інтересів і не декларацією правильних цінностей, а якістю спільного буття. Але звідси постає ще одне питання: які передумови мають виконуватися, щоб спільне благо взагалі могло виникнути і утримуватися? Саме про ці передумови ми і будемо говорити: спільну справу, суспільну уяву та суспільний договір. На нашу думку, без цих передумов неможливо почати розмову про спільне благо.

Спільна справа і її специфіка

Почнемо з того, що здається найбільш очевидним. Спільна дія є не просто координацією індивідуальних зусиль. Між тим, як кілька людей одночасно підіймають важку річ, і тим, як група людей разом вирішує складну спільну проблему, є принципова різниця. У першому випадку результат є механічною сумою зусиль, у другому виникає щось, чого не було до початку дії і що не зводиться до суми внесків кожного учасника.

Ханна Арендт називала цей другий тип дії action просто «дією», відрізняючи її від праці і виробництва. Вона стверджувала, що дія є непередбачуваною, бо в просторі між людьми, що діють разом, завжди виникає щось нове, часом неочікуване. Саме тому результат спільної дії ніколи не може бути повністю запланованим і прогнозованим. І саме тому спільне благо як результат спільної справи не можна виготовити і зберегти на майбутнє. Воно існує тільки тоді, коли існує жива спільнота, що його підтримує і повсякчас через свою дію оновлює.

Те, що відбулося в Україні в перші тижні після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року, є наочним прикладом цього. Волонтерські мережі, самоорганізація громад, готовність допомагати незнайомим людям – все це не планувалося і не координувалося згори. Це виникло між людьми, які раптово опинилися перед спільним викликом, в полі спільної дії. І в цьому просторі між ними спонтанно виникло щось, що ми можемо назвати первинним досвідом реального спільного блага. Ми всі відчули цей досвід, але й через певний час губимо це відчуття.

Це сталося тому, що спільна дія в умовах гострого виклику виникає відносно легко. Набагато складнішою є спільна дія в умовах, коли виклик менш очевидний, відповідь менш термінова, а альтернативи конкурують між собою. Саме тоді виявляється, що одна лише воля до спільної дії є недостатньою.

Тут варто зробити суттєве уточнення. Не будь-яка колективна активність є дією у тому сенсі, що ми маємо на увазі. Маніпулятивна мобілізація є масовою, але не є спільною справою. Армія, що виконує наказ, діє злагоджено, але не в просторі між рівними. Корпорація, що максимізує прибуток, є координованою, але не є спільнотою. Справжня спільна справа передбачає, що учасники є рівними щодо того, яким буде результат, що він є справді відкритим і справді залежить від того, що відбувається між ними. Саме ця відкритість результату відрізняє спільну справу від управління.

Елінор Остром, аналізуючи суміжну проблему – управління спільними ресурсами, показала, що стійка колективна дія потребує конкретних інституційних умов: чітких меж спільноти, правил, що відповідають місцевим умовам, участі у зміні цих правил, ефективного моніторингу і пропорційних санкцій. Але Остром описує умови стійкості вже існуючої спільної дії, а не умови її виникнення. Між виникненням і стійкістю спільної справи є відстань, яку заповнює суспільна уява.

Суспільна уява і чому вона є конститутивною

Американський філософ Джон Дьюї показав, що в природі не існує готової групи людей, що усвідомлюють спільну проблему і готові разом діяти для її вирішення. Така група виникає тоді, коли її учасники наперед мають образ можливого іншого стану речей. Тут важливо, що у візії майбутнього, що творить спільноту, дія і уява спрацьовують разом, одночасно. Візія спільноти і є такою собі спільною практикою спільноти.

Французький філософ Корнеліус Касторіадіс розвинув цю думку в дуже важливому напрямку. Суспільство, за його словами, є «самовстановленням», або по-іншому, суспільство постає через спільну проективну уяву власного минулого і майбутнього. Мова про те, що будь-яке суспільство живе всередині певної уявної системи образів, смислів і значень, без яких його практики і інститути просто не мають сенсу. Мова йде про системний наратив, який і є «соціальним уявним» або «суспільною уявою».

Канадський філософ Чарльз Тейлор розрізняє те, що розробляють теоретики і публічні інтелектуали, і те, як звичайні люди фактично переживають і розуміють своє соціальне існування. Суспільна уява є другим – це образи, наративи, легенди, традиції, через які суспільство розуміє само себе і надає сенс своїм практикам. Вона є невидимою, певним суспільним фоном, а не предметом мислення. Те, про що говорять мислителі, це вже не стихійна суспільна уява, а рефлексивна думка, що постає в теоріях і концепціях.

Між суспільною уявою і конкретними практиками спільноти є проміжна ланка, про яку варто сказати окремо. Це наратив – спільна оповідь, через яку суспільство впорядковує свій досвід і передає його в часі. Людина не живе всередині абстрактних принципів. Вона живе всередині історій. Через ці історії суспільство навчається бачити своє минуле, сучасне і майбутнє. Наратив є тим механізмом, через який суспільна уява набуває конкретної форми, що є впізнаваною і передаваною.

Поль Рікер показав, що наративна ідентичність є не монологом, а діалогом з «іншими голосами» всередині власного наративу. Суспільство, що заглушує певні голоси заради «єдиного» наративу, підриває суспільну уяву, яку намагається зміцнити. Конкуренція наративів є не патологією, а умовою живої суспільної уяви, якщо ця конкуренція відбувається в просторі взаємного визнання, а не знищення.

Поль Рікер додав до цього темпоральний вимір. Суспільна уява функціонує у двох режимах: в ідеологічному, коли вона виправдовує і легітимізує наявний порядок, робить його природним і неминучим, та в утопічному, коли вона відкриває горизонт можливого іншого. «Утопія» тут означає не наївні мрії, а здатність бачити наявне як не обов’язкове, як таке, що могло б бути інакшим. Суспільство, що втратило цю здатність, є суспільством, що відтворює себе без змін, навіть якщо ці зміни є необхідними.

Який тут можливий попередній висновок? Спільне благо неможливе без суспільної уяви, що створює візію можливої і досяжної реальності. Якщо уява суспільства є зациклена на виживанні чи боротьбі, то вона здатна лише реагувати на загрози, а не створювати нове. В умовах тривалої війни суспільна уява природно звужується до уявлення та очікування перемоги. Але якщо суспільство не зберігає паралельного горизонту того кращого, яким воно хоче стати після перемоги, то коли війна закінчується, воно може опинитися в порожнечі. Це реальний ризик, з яким стикнулася Україна.

Проблема суспільного договору

Поняття суспільного договору є одним з найбільш проблематичних у політичній філософії. Його класична версія, від Томаса Гоббса через Джона Локка до Джона Ролза, передбачає, що легітимний суспільний порядок є тим, на який погодилися б раціональні індивіди, що виходять з нейтральної позиції. Тобто, класична теорія суспільного договору виходить з абстрактної ситуації, яку Ролз висловив у метафорі «завіси незнання»: це ідеальна ситуація, коли нам пропонують обрати принципи, за якими б жили всі люди, якби ми не знали коли, де і ким ми можемо народитися.

Ця конструкція, яка стала основою формування багатьох процедур демократії, є корисною, але вона відірвана від життя. В свій час Майкл Сандел і комунітаристська критика переконливо показали: «нейтральний суб’єкт», що нібито завжди обирає справедливе рішення, насправді не існує. Реальна людина завжди вже вкорінена в конкретну традицію, має історичну пам’ять, суспільні зобов’язання, що завжди передують будь-якому раціональному вибору. А це означає, що ліберальні філософи виходять з ситуації, яка є неможливою в принципі. А значить під питанням опиняється омріяний лібералами суспільний договір.

Олексій Панич у своєму критичному аналізі Гоббса вказав на ще одне принципове обмеження класичної теорії. Гоббс будував суспільний договір на підставі потреби в безпеці, а Маслоу зробив безпеку другим базовим рівнем своєї піраміди. Але досвід України виявив, що для критичної маси людей гідність є більш засадничою цінністю, ніж безпека. Саме тому вони здатні колективно ризикувати безпекою, обстоюючи гідність. Гоббсів «Левіятан» не пояснює добровільного вибору на користь жертви і не дає йому морального обґрунтування. Це є фундаментальна слабкість безпекоцентричного підходу до суспільного договору.

Як вийти з цієї ситуації? Поняття суспільного договору стає продуктивним, якщо ми розуміємо його не як акт, а як процес. Не як одноразову угоду між нейтральними атомарними індивідами, а як живу систему взаємних зобов’язань між спільнотами, що постійно відновлюється через конкретні практики взаємного визнання.

Американський філософ Джон Дьюї описував щось подібне, коли говорив про «публіку»: вона не є даною, вона виникає навколо спільних проблем і є завжди множинною і ситуативною. Різні проблеми конституюють різні публіки, і жодна з них не є тотожною «суспільству в цілому». Це звільняє від спокуси ototожнити конкретну «публіку» з усім народом і від неї говорити від його імені. Суспільний договір у дьюївській логіці є не документом, а живим процесом взаємного визнання, що відбувається або не відбувається в реальних практиках спільного вирішення проблем.

І тут важливо відзначити: суспільний договір у живому, процесуальному розумінні передбачає не тільки права, але і зобов’язання. Причому зобов’язання, яким залишаються вірними навіть тоді, коли це вимагає зусиль. Поль Рікер говорив про «ipse-ідентичність» – самість як вірність зобов’язанням, на противагу «idem-ідентичності» – тотожності як незмінності субстанції. Суспільство зберігає себе не тому, що воно завжди залишається однаковим, а тому, що воно зберігає вірність певним зобов’язанням. Небесна сотня, Азовсталь є не просто символами незламності – вони є фігурами пам’яті, що конституюють зобов’язання. І питання не в тому, чи ми їх пам’ятаємо, а в тому, що ми з ними робимо: виправдовуємо ними нинішній порядок чи беремо їх як виклик до будівництва нового справедливого суспільства.

Довіра як передумова передумов

Між суспільною уявою і реальним суспільним договором стоїть ще один елемент, без якого перехід від одного до іншого є неможливим – це довіра. Вона не є самостійною передумовою поряд з трьома іншими, але є необхідною умовою того, щоб усі три передумови разом працювали.

Роберт Патнем у своїх дослідженнях регіонального розвитку в Італії показав, що різниця між успішними і неуспішними регіонами пояснюється не ресурсами і не формальними інституціями, а рівнем міжособистісної довіри. Довіра є «соціальним капіталом» – ресурсом, що виникає з горизонтальних зв’язків між людьми і що дозволяє знижувати транзакційні витрати на координацію. Там, де довіра є, люди здатні до складніших і триваліших форм спільної дії. Там, де її немає, спільна дія або не виникає, або є ситуативною і крихкою.

Але тут є один принциповий нюанс, якого часто не помічають. Довіра є не передумовою, що існує до спільної дії, а її продуктом і одночасно умовою. Люди не починають діяти разом тому, що вже довіряють одне одному – вони починають довіряти одне одному через досвід спільної дії. Це означає, що довіра є не вхідним параметром суспільного процесу, а результатом конкретних інституційних умов, що дозволяють спільній дії відбуватися і повторюватися. Остром це показала на прикладі управління спільними ресурсами: стійкі практики спільного управління породжують довіру, а не навпаки.

Для України ці міркування мають конкретний наслідок. Дефіцит довіри до інституцій, що є структурним для українського суспільства, не можна подолати через декларації або зміну риторики. Його можна подолати тільки через конкретний досвід того, що інституції виконують свої зобов’язання. Кожен випадок, коли суд виносить справедливе рішення, коли чиновник несе реальну відповідальність, коли обіцяне виконується, є не просто одиничним фактом. Він є будівельним матеріалом суспільного довір’я і, через нього, живого суспільного договору.

Де ці три речі перетинаються

Підводячи підсумок, варто показати єдність механізмів спільної справи, суспільної уяви та суспільного договору як трьох вимірів одного процесу. Спільна дія неможлива без уяви, що бачить можливе і відкриває новий горизонт. Уява є порожньою без конкретних практик спільної дії, в яких вона реалізується. А обидві вони потребують системи взаємних зобов’язань, що утримують спільноту разом в момент гострого виклику і в довгостроковій перспективі.

Важливо також сказати, що спільне благо не є сумою приватних благ. Воно не є загальним інтересом більшості. Воно не є декларативними цінностями. Насправді, спільне благо є тим, що виникає між людьми, що реально діють разом навколо спільних проблем, несуть у собі відкритий горизонт можливого і залишаються вірними взаємним зобов’язанням. Без жодного з цих трьох елементів – дії, уяви і зобов’язання – воно або не виникає, або є нестійким. Саме між цими трьома елементами виникає довіра, не як четверта передумова, а як той клей, що утримує їх разом: вона є продуктом спільної дії, умовою суспільної уяви і субстанцією живого договору одночасно

Тут корисним є розрізнення між тонким і товстим шаром суспільної злагоди. Тонкий шар є невеликим, але справді розділюваним практично всіма набором принципів: гідність людини, справедливість як чесний розподіл, відповідальність, солідарність у скруті. Саме на ньому будується суспільний договір у процесуальному розумінні. Товстий шар є простором змістовних, культурно навантажених відповідей: кого вважати героєм, яку традицію вважати своєю, як розуміти обов’язок перед державою. Тут злагода є неможливою і непотрібною – тут є лише постійна, ніколи остаточно не вирішена розмова. Спільна справа і суспільна уява діють на обох рівнях, але по-різному. Спільна дія є можливою попри розбіжності у товстому шарі – якщо тонкий шар тримається. Суспільна уява, що намагається нав’язати єдність у товстому шарі, руйнує саме те спільне, яке намагається зміцнити.

До сказаного варто додати те, що сказав Емануель Левінас. Він показав, що будь-яка справжня спільна дія передбачає здатність бачити в іншому суб’єкта, а не об’єкт. «Обличчя Іншого» – це не просто метафора, а опис первинного морального досвіду: зустріч з іншою людиною є зустріччю з тим, що не вкладається в мою систему категорій і що ставить мені вимогу. Ця здатність є культурно формованою. Суспільство, де переважає образ іншого як загрози або ресурсу, не є здатним до справжньої спільної дії. Таке мобілізаційне суспільство здатне лише до стратегічної кооперації, яка розпадається щойно зникають спільні інтереси.

Що з цього випливає для України

Спільне благо для України не може бути проголошене або задане згори. Воно може тільки виникати в реальних практиках спільної дії на рівні громад, міст, регіонів. Те, що відбувалося в добу Майданів і в перші місяці після 2022 року, показує: здатність до такої дії в Україні є. Питання в тому, чи вона збережеться і набуде інституційних форм, що зроблять її стійкою.

Це є більш конкретне питання, ніж здається. Волонтерські мережі, що виникли в 2022 році, демонструють певну тенденцію: чим менша громада і чим конкретнішою є спільна проблема, тим більш стійкою є спільна дія. ОСББ, що взяло відповідальність за укриття в своєму будинку, церковна громада, що організувала регулярну підтримку для родин загиблих, – ці форми є тривалішими, ніж масові одноразові акції. Це підтверджує висновок Остром: стійка колективна дія потребує чітких меж спільноти, конкретних завдань і механізмів взаємного контролю. Наслідок для відбудови є таким: підтримка малих і середніх форм спільної дії на місцевому рівні є більш ефективною стратегією, ніж пошук «правильного» загальнонаціонального наративу.

Суспільна уява потребує свідомого плекання, особливо в умовах тривалого конфлікту. Це не означає відволікатися від реальних завдань, це означає паралельно утримувати горизонт того, яким суспільством ми хочемо бути. Без цього горизонту відбудова буде відтворювати довоєнні структури, а не творити нові.

Тут є конкретний ризик, про який варто говорити прямо. В умовах тривалої війни виникає спокуса підпорядкувати всю суспільну уяву єдиній меті – перемозі. Це є зрозумілою і виправданою реакцією на екзистенційну загрозу. Але є відмінність між мобілізаційною уявою, що підпорядковує все одній меті, і уявою, що одночасно утримує кілька горизонтів – і тактичного виживання, і стратегічного будівництва. Суспільства, що втрачали здатність до другого, після завершення конфлікту відтворювали довоєнні патерни: ті самі нерівності, ті самі механізми відтворення влади, той самий розрив між деклараціями і практиками. Українське суспільство вже зараз ставить перед собою питання про те, яку країну воно будує, а не лише яку захищає. Це є правильний інстинкт, і його варто підтримувати інституційно – через освіту, публічний дискурс, підтримку культурних і громадянських ініціатив, що формують образ майбутнього.

Живий суспільний договір як система взаємних зобов’язань є більш важливим, ніж будь-який документ або декларація. Він виникає або не виникає в конкретних ситуаціях, де люди вирішують – виконувати свої зобов’язання чи ні. Кожне таке рішення або зміцнює, або підриває той договір, на якому тримається спільнота.

Це має принциповий наслідок для дискусії про «новий суспільний договір» в Україні, що активно ведеться серед публічних інтелектуалів. Ця дискусія часто набуває форми пошуку правильних принципів або правильного тексту. Але суспільний договір у живому розумінні не є текстом – він є практикою. І основна проблема не в тому, що Україна не має правильних принципів, а в тому, що механізми їхнього виконання є слабкими або відсутніми. Договір між громадянином і державою є живим тоді, коли суд захищає слабкого від сильного, коли чиновник відповідає перед виборцем, коли обіцяне виконується. Ці конкретні механізми є важливішими для реального суспільного договору, ніж найкраще сформульований текст. Тому відбудова України є не лише матеріальною і не лише нарративною, вона є насамперед інституційною.

Висновки

Три передумови спільного блага, що ми розглянули – спільна справа, суспільна уява і суспільний договір – є описом того, що відбувається або не відбувається в реальних суспільних процесах. Прояснення їхньої структури є важливим, бо хибне розуміння природи спільного блага веде до хибних практичних висновків.

Якщо спільне благо є не агрегатом, а якістю простору між людьми, то намагатися «розподіляти» або «забезпечувати» його адміністративними засобами є неадекватним. Держава може створювати умови для спільної справи, але не може підмінити її собою. Там, де держава намагається централізовано визначити зміст спільного блага і забезпечити його «зверху», вона зазвичай виробляє не спільне благо, а його імітацію – декларацію, що не відповідає реальним практикам.

Якщо суспільна уява є конститутивним виміром спільного буття, то робота з нею є не маніпуляцією, а необхідним складником будь-якого реального суспільного процесу. Але ця робота є ефективною лише тоді, коли вона є чесною і відкритою, коли вона пропонує образ можливого, а не нав’язує образ «правильного». Різниця між цими двома підходами є принциповою і практично відчутною.

Якщо суспільний договір є процесом, а не актом, то ключовим питанням є не «що ми підписали?», а «яким зобов’язанням ми залишаємося вірними?». Це питання є більш вимогливим і більш конкретним, ніж будь-яка конституційна декларація. Воно вимагає реального відповідання за власні зобов’язання в кожній конкретній ситуації.

Нарешті, якщо довіра є не передумовою спільної дії, а її продуктом, то питання про довіру є питанням про інституційний дизайн. Суспільство з низькою довірою не стане суспільством з високою довірою через заклики до єднання. Воно стане таким через накопичений досвід того, що зобов’язання виконуються, що правила застосовуються однаково, що слабкий захищений від сильного.

Всі ці висновки разом описують не програму, а логіку того, чому певні суспільні практики ведуть до реального спільного блага, а інші – ні. Ця логіка є більш важливою, ніж будь-який конкретний зміст, бо вона є умовою того, щоб будь-який конкретний зміст був справді спільним, а не партикулярним, що претендує на загальне. Отож, ми міркували не про конкретику спільного блага, воно ще в процесі формування. Ми виклали необхідні передумови, які дозволяють наблизитися до його належного бачення. Україна ще перебуває в процесі творення власного майбутнього, і від нас залежить, яким воно буде.