Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор

У попередній статті ми показали, що спільне благо виникає не через проголошення правильних цінностей, а через три передумови: спільну справу як конститутивну дію, суспільну уяву як спільний горизонт бачення і суспільний договір як живий процес взаємних зобов’язань. Але ми залишили осторонь одне важливе питання: яка роль інституцій у формуванні цих передумов? Держава очевидним чином є одним з таких суб’єктів. Ринок є іншим. Але є ще один суб’єкт – Церква, що має специфічний потенціал, якого немає в інших, і якого найчастіше не враховують.

Твердження про «специфічний потенціал» Церкви у формуванні спільного блага потребує одразу двох застережень. Мова йде не про особливі права або особливий авторитет, а про специфічний механізм впливу, що є принципово відмінним від механізмів держави і ринку. Між потенціалом і його реалізацією є велика відстань. В Україні Церква, точніше, православні юрисдикції, цей потенціал значною мірою не реалізовують. Чому це так і що з цим пов’язано? Розпочнемо з того якою має бути роль Церкви, потім поговоримо чому це блокується, і далі до питання про те, що робити на практиці.

Що Церква може дати, чого не можуть держава і ринок

Держава є інституцією примусового виконання колективних рішень парламенту. Вона може встановлювати закони й правила, розподіляти ресурси, захищати права і карати за їх порушення. Все це є необхідним і важливим. Але є речі, яких держава принципово не може зробити. Вона не може дати людині переконання в тому, що жертва заради незнайомця є осмисленою. Вона не може породити солідарність, що перевищує логіку взаємної вигоди. Вона може лише використовувати вже наявну солідарність, але не породжувати її.

Ринок є механізмом координації через ціну та обмін. Він надзвичайно ефективний у розподілі ресурсів, але він вимірює лише те, що вимірюється. Те, що не має ціни, для ринку не існує. Тому солідарність, жертва, довіра, образ гідності іншого – все це для ринку є зовнішніми чинниками, що він може використовувати, але не може породжувати.

Церква, якщо вона є вірною своєму покликанню, діє на принципово іншому рівні. Вона формує суспільну уяву: систему образів, смислів і значень, які надають сенси, формують цінності та чесноти. Церква через наратив, літургію, символи і спільноту практик формує специфічну уяву в якій інша людина є образом Божим і тому є гідною сама по собі, незалежно від своєї корисності або своєї приналежності до «наших».

Іоанн Золотоустий у 4 ст.: «Хочеш пошанувати тіло Христового? Не оминай його, коли воно наге». Тіло Христове – це людина поряд з нами, яку ми приймаємо такою якою вона є, з повагою. Уявлення ближнього як великої цінності породжує конкретну поведінку, особливу етику гідності. Тут постає різниця між мораллю, що виконується через примус чи правило, і мораллю, що виникає з візії побудованої на гідності.

Саме тут відкривається специфічний внесок Церкви у три передумови спільного блага. Церква може формувати уяву суспільства – образ того, хто для нас є ближнім і що єднає всю українську громаду. Через спільноту практик вона може бути простором, де виникає справжня відповідальна дія, співпраця між рівними, а не ієрархічна координація. А через систему взаємних зобов’язань, прикладом якої може бути євхаристійна спільнота, вона може бути зразком суспільного договору, що тримається на солідарності.

Деформована уява: що відбувається насправді

Якщо застосувати до православних юрисдикцій України ту саму аналітичну рамку, що ми застосовували до суспільних інституцій, то картина виявиться більш складною. Обидві юрисдикції – ПЦУ і УПЦ, мають деформовану суспільну уяву, і це позначається як на їх діяльності, так і на суспільстві.

У попередній статті ми показали, що суспільна уява може функціонувати в ідеологічному або проективному режимі. Ідеологічна уява виправдовує і легітимізує наявний порядок. Проективна уява відкриває горизонт можливого іншого. Ідеологічна уява ПЦУ переважно ідентифікує Церкву з нацією і з державою, виправдовує конкретний суспільний порядок через релігійні символи. Це важливо, але недостатньо для покликання Церкви. Уява УПЦ є теж ідеологічною, але вона ідентифікує Церкву з «традицією», «канонами», що потребують захисту, і тому будь-яку критику, вона сприймає як загрозу. Обидва режими є ідеологічними в рікерівському сенсі: вони виправдовують наявне і закривають горизонт.

Коли Церква уявляє себе втіленням нації, людина іншої юрисдикції або іншої ідентичності стає для неї не ближнім, а чужим. «Обличчя Іншого» у Левінаса є не метафорою, а описом первинного морального досвіду: інша людина ставить мені вимогу раніше, ніж я встигаю її класифікувати. Уява, що заздалегідь визначила, хто є «своїм», позбавляє себе цього досвіду – вона більше не зустрічає людину, а впізнає свого. 

Уявлювання УПЦ себе як істинної Церкви мучениці породжує іншу проблему. Вона формує образ Церкви як жертви, що шукає захисту у зовнішніх авторитетів – у міжнародних структурах, канонічному праві, у стосунках з Москвою. Але Церква, що бачить себе переважно як жертву і шукає захисту, перестає бути суб’єктом, що бере на себе відповідальність. Вона перестає ставити питання: «що ми можемо зробити для суспільства?» і починає ставити інше питання: «як себе захистити від суспільства?».

В обох випадках ми зустрічаємося з деформацією природи Церкви. Обидві юрисдикції ототожнюють Церкву з її інституційними формами – канонами, майном, ієрархічною структурою, і підпорядковують цьому свою уяву. Церква стала для себе самої метою, а не засобом служіння. Це є те, що Говорун описував як «політичне православ’я»: стан, коли Церква перестає бачити себе очима Євангелія і починає бачити себе як окрему корпорацію, яка вимагає служіння собі.

Спільна справа без спільного: парадокс православного конфлікту

Конфлікт між ПЦУ і УПЦ є наочним прикладом конфліктності спільної справи. Тоді як справжня спільна справа передбачає відкритість результату і рівність учасників. Конфлікт між двома юрисдикціями є рівно протилежним: це корпоративне протистояння, де кожна зі сторін наперед знає, яким має бути результат, і де «рівність» є лише риторичним прикриттям для боротьби за домінування.

Конфлікт юрисдикцій розгортається одночасно в кількох площинах: канонічній, майновій, ідентифікаційній і медійній. Але за цими різними мовами криється один механізм: кожна з юрисдикцій конструює образ іншої як нелегітимної і не здатної до діалогу. ПЦУ бачить УПЦ крізь образ «московської церкви», що зводить складну, внутрішньо суперечливу спільноту до одного знаменника – проросійськості. УПЦ бачить ПЦУ крізь образ «штучного проекту», що ігнорує парафії і вірян, що реальних існують.

Це є точно той механізм, що Стюарт Голл описував як стереотипізацію: редукцію складної реальності до кількох «фіксованих» характеристик, що позбавляють Іншого суб’єктності. Але в церковному контексті ця операція є особливо парадоксальною, бо вона відбувається в інституції, покликання якої полягає в тому, щоб бачити в кожному образ Божий. Церква, що стереотипізує іншу юрисдикцію, порушує власне євангельське покликання у суспільстві.

Якщо Церква є ареною конфлікту, вона не може бути тим «третім місцем» між державою і ринком, де різні люди зустрічаються навколо спільного. Вона відтворює логіку поляризації, а не її долає. Більш того, вона легітимізує поляризацію через релігійні символи, що є особливо руйнівним, бо релігійні символи є найглибшими носіями суспільної уяви.

Суспільний договір, якого немає: чому церкви не домовляються між собою

Застосуємо до відносин між юрисдикціями поняття суспільного договору. Суспільний договір є живим тоді, коли він є не актом, а процесом взаємних зобов’язань, які постійно відновлюються. Що ж потрібно щоб цей процес між ПЦУ і УПЦ взагалі міг початися?

Найперше, це готовність визнати іншого легітимним суб’єктом діалогу. Це є умовою, без якої будь-який договір є неможливим в принципі. Але саме ця умова є заблокованою: для ПЦУ структура УПЦ пов’язана з агресором, а отже нелегітимна як така. Для УПЦ структура ПЦУ є «неканонічною» і тому має права на існування. Обидві позиції є не просто риторичними, вони є структурними елементами деформованої уяви, що в принципі робить концептуально неможливим суспільним договір.

Готовність брати на себе зобов’язання і виконання їх є ознакою зрілості. Поль Рікер описував суспільний договір через ipse-ідентичність: вірність зобов’язанням, що є відкритими і перевіряються. Але обидві юрисдикції мають систематичну проблему з цим виміром. Публічні заяви розходяться з реальними практиками. Єпископи проголошують одне, а роблять інше. Суспільство це бачить і робить висновок: Церква не є партнером у суспільному договорі, вона не виконує власних зобов’язань як духовна організація.

В обох юрисдикціях присутній глибокий розрив між ієрархією і мирянами. Джон Дьюї показував, що «публіка» як і публічність, виникає тоді, коли люди усвідомлюють спільну проблему і беруть на себе відповідальність за її вирішення. Але в обох православних юрисдикціях панує зворотня не публічна модель: ієрархія ухвалює рішення на які миряни і священники не впливають. Соборність, один з найбільш цінних принципів православної традиції, стає декларативною. Але саме вона могла б стати інструментом єдності, дати приклад суспільному договору, який заснований на громадянській соборності. І головним тут, не є нестача доброї волі, а відсутність механізмів через які ця воля могла б реалізовуватися.

Якщо між двома юрисдикціями суспільний договір заблокований на рівні ієрархій, то залишається рівень громад. І тут є реальний досвід, що суперечить офіційній логіці конфлікту. Волонтерські ініціативи, спільна допомога переселенцям, спільні молебні за загиблими – в цих конкретних практиках люди з різних юрисдикцій знаходять спільну справу, не чекаючи дозволу зверху. Це є саме той рівень, з якого міг би початися реальний суспільний договір між православними спільнотами в Україні. Але він залишається ситуативним і невидимим, бо не має ані підтримки ієрархій, ані інституційних форм, що зробили б його стійким.

Яким є покликання Церкви щодо спільного блага

На цьому тлі постає питання про те, яким є справжнє покликання Церкви щодо спільного блага і що є альтернативою тому, що відбувається зараз? Найперше, Церква є суб’єктом спільного блага не тоді, коли вона обслуговує «своїх», а тоді, коли вона є відповідальною за тих, хто є поза межами її юрисдикційної ідентичності. Це є не секулярна вимога до Церкви, а її місія. Якщо кожна людина є образом Божим і має Богом дану гідність, то відповідальність Церкви не обмежується юрисдикційними кордонами. Церква, що несе відповідальність лише за своїх, не є Церквою у повному сенсі. Це означає, що Церква має не меншу відповідальність за формування спільного блага, ніж держава, місцеві громади чи політичні та профспілкові організації. 

Крім цього, Церква є суб’єктом формування суспільної уяви. Держава може проголошувати цінності. Ринок може формувати споживчі уявлення. Але обґрунтування образу людини як гідної особистості, незалежно від її корисності, ідентичності чи інституційної приналежності, є особливим богословське завданням Церкви. Якщо Церква відмовляється від формування візії гідності, або підміняє його партикулярним образом «нашої» нації або «нашої» традиції, суспільство втрачає джерело цієї уяви, і його нічим замінити. Саме тому деформована уява Церкви є не лише проблемою еклезіальною, а й суспільною.

Суб’єктом суспільного договору Церква стає не лише через участь у формулюванні соціальної доктрини, або визначенні принципів, а через те, що вона є зразком суспільного договору всередині себе. Церковна спільнота, що живе через реальну соборність – де голос священника і мирянина є почутим, де рішення Синоду є прозорими, де зобов’язання митрополита виконуються – є зразком того, як взагалі може виглядати живий суспільний договір. Церква вчить суспільство не через проповідь, а через власне буття.

Мирослав Вольф описував це через поняття «свідчення». Церква входить у публічний простір не через нав’язування своїх норм, а через демонстрацію альтернативного способу буття. Якщо ця демонстрація є реальною – суспільство може побачити в ній власні найглибші інтуїції і розпізнати їх як свої. Якщо ж свідчення Церкви є лише риторичним – суспільство бачить цю різницю між проголошенням і практикою.

На чому ж може будуватися суспільна злагода? Вона має два шари. Тонкий шар є невеликим набором принципів, що розділяються практично всіма: гідність людини, справедливість, відповідальність, солідарність, субсидіарність. Товстий шар є простором змістовних, культурно навантажених відповідей: кого вважати героєм, якою мовою говорити вдома, як розуміти обов’язок перед державою. Суспільний договір будується на тонкому шарі. Товстий шар залишається простором постійної, ніколи остаточно не вирішеної розмови.

Це розрізнення є принципово важливим для розуміння того, де Церква може бути актором і гарантом спільного блага для всього суспільства. Церква є таким суб’єктом лише тоді, коли вона богословськи захищає  і демонструє тонкий шар: стверджує гідність кожної людини незалежно від її ідентичності, підтримує відповідальність як норму, є простором солідарності, що перевищує групові інтереси. Саме тут є її незамінний внесок у суспільне благо – внесок, якого не можуть дати ні держава, ні політика, ні ринок.

Але обидві православні юрисдикції в Україні систематично змагаються за свій шмат в товстому шарі – і при цьому претендують на роль духовного авторитету народу. ПЦУ говорить від товстого шару, коли ідентифікує Церкву з конкретною версією національної ідентичності, або виступає від імені українського народу. УПЦ говорить від товстого шару, коли апелює до конкретної цивілізаційної приналежності і до конкретного розуміння канонів і традиції. Обидва переходи є легітимними як голоси в товстому шарі суспільної дискусії. Але вони є несумісними з претензією бути моральним голосом Церкви для всього суспільства. Церква, що зосереджується на встановленні товстого шару, перестає бути суб’єктом спільного блага і стає одним із конкуруючих партикулярних голосів. Це та межа, що визначає, де церковна місія є суспільно значущою, а де вона стає груповим інтересом у релігійній упаковці.

Церква підтримує спільне благо тоді і тільки тоді, коли в публічному просторі вона говорить від тонкого шару: захищає гідність кожної людини незалежно від юрисдикційної належності, підтримує відповідальність без огляду на те, хто несе покарання, і практикує солідарність, що перетинає будь-які групові межі. Дискусію товстого шару – яким має бути православна ортодоксія, яка традиція є автентичною і яка юрисдикція є канонічною – вона може і має вести, але вести її як рівноправний учасник суспільної розмови, а не як її суддя. Це означає, що Церква в суспільстві виступає в двох вимірах – одного з акторів рівноправного суспільного діалогу, і тоді вона підпадає під всі публічні вимоги, і одночасно Церква є гарантом вищих цінностей людяності, тут вона пророчий голос Бога. 

Що з цього випливає практично

Якщо суспільний договір між юрисдикціями є заблокованим на рівні ієрархій, то єдиним реальним шляхом є підтримка і видимість тих практик спільної справи, що вже відбуваються між людьми різних юрисдикцій. Спільні міжюрисдикційні соціальні ініціативи – підтримка переселенців, допомога родинам загиблих, ремонт зруйнованих будівель, опіка за ветеранами, стають спільною справою, де живий суспільний договір між православними спільнотами може формуватися знизу.

Це означає, що обидві юрисдикції потребують не нових декларацій, а конкретних практик, що змінюють уяву. Це може бути спільне богословське навчання, проведення наукових конференцій, де студенти духовних закладів вивчають спільну традицію, а не лише відмінності. Важливою є систематична присутність Церкви в тих просторах, де формується суспільна уява: в освіті, культурі, публічному дискурсі, але не як ідеологічний союзник чи суперник, а як відповідальний суб’єкт, що ставить питання, яких інші уникають.

Церква, що претендує на роль суб’єкта спільного блага, повинна нести реальну відповідальність перед суспільством. Це означає прозорість у фінансовому управлінні; визнання механізмів, через які миряни можуть реально впливати на рішення; готовність публічно визнавати власні помилки. Без цього будь-які претензії на суспільну роль залишаються пустою риторикою.

Висновки

Церква має специфічний потенціал у формуванні спільного блага, якого немає ні в держави, ні в ринку. Цей потенціал полягає в здатності формувати суспільну уяву через наратив і практику, бути простором справжньої спільної дії і бути зразком суспільного договору через реальну соборність. Ці три виміри є точним відображенням трьох передумов спільного блага.

Але православні церкви в Україні цей потенціал значною мірою не реалізовують. Деформована суспільна уява – ідентифікація Церкви з нацією або з традицією, позбавляє їх здатності бачити в Іншому образ Божий. Відсутність справжньої спільної справи між юрисдикціями – заблокованої на рівні ієрархій корпоративним конфліктом, унеможливлює виникнення міжправославного суспільного договору. Розрив між ієрархією і мирянами підриває соборність і перетворює Церкву з суб’єкта спільного блага на ще одну інституцію, що обслуговує власні інтереси.

Вихід з цього стану починається з конкретних практик спільної дії між людьми, що вже відбуваються, і яким потрібна підтримка. Він продовжується в практиках, що формують альтернативну уяву, де Інший є не загрозою або конкурентом, а образом Того, заради Кого Церква взагалі існує. І нарешті, вихід в механізмах реальної соборності та відповідального лідерства, що зробили б живий суспільний договір усередині Церкви не лише декларацією, а практикою. Ці кроки є богословськими вимогами і суспільною необхідністю. І в цьому є специфіка церковного покликання: воно є суспільно важливим і громадянськи відповідальним, рівно настільки, наскільки є євангельським.