За матеріалами статті: Мельничук І., Гудь Б. «Як об’єднати українське православ’я?» // Вісник Прикарпатського університету. Серія: Політологія. Випуск 18, 2024.

Автори статті виходять із тези, озвученої президентом Зеленським при ухваленні Закону України № 3894-IX «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (названого законом про духовну незалежність): незалежна держава має бути незалежною і духовно. На їхню думку, це формулювання добре описує логіку, за якою розвивалися міжправославні відносини в Україні останні три десятиліття, і саме тому питання церковної єдності є не суто релігійним, а державницьким.

Історичне тло: чому церковне питання таке болюче

Дослідники нагадують, що християнство на українських землях має давню тяглість — від проповіді апостола Андрія Первозванного на київських горах до офіційного хрещення Київської Русі за Володимира Великого 988 року. Автори звертають увагу на закономірність, яку вважають ключовою для розуміння всієї подальшої історії: розвиток церкви в українських землях завжди був тісно пов’язаний із розвитком державності — церква процвітала разом із Київською Руссю за Ярослава Мудрого, занепадала разом із державою через внутрішні чвари й зовнішні напади, і відновлювалася разом із черговими спробами державного відродження — за часів Костянтина Острозького, а згодом і козацької держави, коли було відновлено православну ієрархію Київської митрополії. Частина єпископів, аби зберегти український дух церкви в умовах польського тиску, у 1596 році пішла на унію з Ватиканом — так з’явилася греко-католицька традиція.

Після приєднання українських земель до Московської держави українська церква опинилася в складі Московського патріархату — і, за спостереженням авторів, саме тут закладено корінь сучасного конфлікту. Коротке відродження автокефалії на початку XX століття, пов’язане з іменем митрополита Василя Липківського, було перерване радянською окупацією. Лише 1991 рік, з відновленням незалежності, знову актуалізував формулу «незалежній державі — незалежна церква»: з’явилася УАПЦ, з підпілля вийшла УГКЦ, а тодішній митрополит Філарет узяв курс на автокефалію. Водночас значна частина колишньої структури РПЦ в Україні залишилася в її складі — під новою назвою УПЦ МП.

Чому 2008 рік не приніс об’єднання

Автори детально зупиняються на невдалій спробі 2008 року, коли Вселенський патріарх Варфоломій особисто приїжджав до Києва, аби вирішити питання розколу. Тоді ставку робили саме на УПЦ МП як єдину канонічно визнану структуру, довкола якої мали об’єднатися решта. Але, за оцінкою дослідників, підготовчий процес одразу показав, наскільки сильно УПЦ МП залежить від свого керівного центру — Московської патріархії, — яка доклала максимум зусиль, щоб об’єднання не відбулося. Саме цей провал, на думку авторів, підштовхнув Вселенський патріархат до зміни стратегії: стало зрозуміло, що реальне об’єднання можливе лише навколо українських церков, не залежних від Москви.

Далі події прискорив політичний контекст: Євромайдан, Революція гідності і, особливо, російська агресія 2014 року чітко розділили церкви за принципом «на чиєму вони боці». Це створило суспільний і політичний ґрунт для об’єднавчого собору в Софії Київській 15 грудня 2018 року, де представники УПЦ КП, УАПЦ та частина єпископату УПЦ МП утворили Православну церкву України, яка вже 6 січня 2019 року отримала Томос про автокефалію з рук патріарха Варфоломія.

Науковці підкреслюють, що Томос — це не фінал процесу, а лише його фундамент: отримати документ, що засвідчує канонічність, виявилося значно простіше, ніж досягти реальної внутрішньої єдності українського православ’я. Через п’ять років після Томосу монолітної спільноти довкола Томосу так і не постало.

Чотири теоретичні сценарії для УПЦ МП

Автори виокремлюють чотири можливі шляхи, якими могла б піти УПЦ МП, і кожен із них аналізують окремо.

1. Прямі переговори з ПЦУ за посередництва Вселенського патріарха. На думку дослідників, цей сценарій мав би найбільш позитивні наслідки для країни — але водночас є найменш імовірним, оскільки саме закритість УПЦ МП до діалогу, на думку авторів, є головною перешкодою. Науковці зауважують: навіть коли Синод УПЦ МП сам виявляв бажання поспілкуватися з владою, ця нагода не була використана — а мала б стати приводом для пошуку точок дотику з обох сторін.
2. Автокефалія від Вселенського патріархату або статус екзархату в його складі. Цей шлях вимагав би від єпископату УПЦ МП визнати ПЦУ й повністю розірвати зв’язки з Москвою — крок, який відкрив би можливість спільного богослужіння між єпископами обох церков. Дослідники визнають цей сценарій логічним і вигідним, якщо УПЦ МП справді прагне вийти з-під впливу РПЦ, проте наголошують: ідеологічні бар’єри, вибудовані десятиліттями, зламати за нинішніх умов практично неможливо.
3. Самопроголошена автокефалія, за зразком того, як діяла колишня УПЦ КП з 1992 по 2018 рік. Автори вважають цей варіант невдалим і безперспективним: саме такий досвід УПЦ КП тридцять років супроводжувався звинуваченнями в «неканонічності» й «неблагодатності» з боку УПЦ МП, тож повторення цього сценарію нині виглядає нелогічним.
4. Отримати автокефалію від Москви. Дослідники вважають цей сценарій практично неможливим, адже він суперечив би самій логіці існування РПЦ: втрата української складової означала б втрату майже половини структури Московського патріархату і крах ідеї «Москва — третій Рим», а Кремль публічно не приховує, що розглядає церкву як інструмент впливу на Україну.

Жоден із цих шляхів, підсумовують автори, наразі не виглядає реалістичним у найближчій перспективі — головно через небажання самої УПЦ МП розривати канонічні й політичні зв’язки з Москвою.

Роль держави і питання довіри

Автори наполягають, що держава не повинна самоусуватися від церковного питання: ігнорування лише поглиблює суспільну ворожнечу, тоді як постійний діалог здатен її пом’якшити. Це особливо актуально в контексті ухваленого Верховною Радою закону «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», який неофіційно називають законом про заборону РПЦ в Україні. Дослідники оцінюють його як важливий і потрібний крок для захисту релігійного простору країни, але одразу застерігають: сама заборона зв’язків з Москвою — це лише перший, початковий крок, а не розв’язання проблеми як такої.

Особливу увагу автори приділяють механіці переходу парафій від УПЦ МП до ПЦУ, яка помітно активізувалася після повномасштабного вторгнення. Типовий сценарій, який вони описують: громада збирається і голосує за зміну підпорядкування, після чого практично завжди розколюється — частина парафіян підтримує перехід, інша (нерідко разом зі священником) продовжує триматися попередньої юрисдикції. Науковці попереджають, що саме цей сценарій ризикує повторитися у ще гострішій формі під час практичного виконання нового закону, і наполягають: перехід має бути результатом переговорів і поступового процесу, а не примусу чи одномоментного адміністративного рішення.

Окремо автори звертають увагу на роль мирян: церкву творять не лише ієрархи, а вся спільнота вірян, і саме тому свідомість пересічного парафіянина — розуміння, до якої церкви він насправді належить і чому, — є не менш важливим фронтом боротьби за єдність, ніж рішення єпископату. Дослідники зазначають, що десятиліттями священнослужителі УПЦ МП виховували в парафіян відчуття приналежності до «єдино істинної», канонічної й благодатної церкви — тоді як інші українські юрисдикції називалися розкольницькими. Тому реальне об’єднання, на думку авторів, вимагатиме від частини вірян і духовенства УПЦ МП визнати помилковість цього багаторічного наративу, а це — процес не адміністративний, а глибоко особистісний, майже покаянний.

Висновки авторів

• Суспільного запиту на об’єднання церков саме як інституційної структури наразі бракує, натомість є виразний запит на те, щоб церква була українською по духу. Автори трактують це як ознаку зростання національної свідомості, що поширюється і на релігійну сферу.
• Керівництво УПЦ МП не демонструє реальної готовності до об’єднання і продовжує зберігати канонічні та політичні зв’язки з Москвою, попри те, що частина духовенства й вірян усередині цієї церкви тяжіє до української юрисдикції.
• ПЦУ, маючи Томос, попри це не виробила чіткої стратегії й дорожньої карти для реального об’єднання довкола себе, а єдність між кліриком і мирянами всередині самої ПЦУ, за оцінкою дослідників, теж не на найвищому рівні. Автори наголошують, що замість спільної роботи нерідко спостерігається протистояння двох таборів — коли одна сторона звинувачує іншу в непатріотичності, а інша боїться, що об’єднання призведе до нового розколу.
• Держава протягом майже тридцяти років після здобуття незалежності практично не втручалася в релігійні процеси, і лише повномасштабна війна змусила її поставитися до церковного питання як до питання національної безпеки.
• Суспільство загалом залишається розділеним у церковному питанні, а сам процес об’єднання, на думку авторів, — це не питання одного закону чи одного року, а робота на десятиліття, яка потребує узгоджених і послідовних зусиль одразу з трьох боків: держави, ПЦУ і громадянського суспільства. Дослідники також припускають, що навіть за успішного об’єднання частина вірян може свідомо обрати іншу церковну юрисдикцію — і це, на їхню думку, не варто сприймати як провал процесу, а радше як його природну межу.