ПРЕАМБУЛА

Україна проходить зараз період, який має визначити її майбутнє: триває війна за екзистенційне виживання держави і внутрішня, напружена і не завжди публічно проговорена суспільна суперечка про те, якою ця держава має стати після війни. Назріла серйозна дискусія про необхідність кардинальної трансформації країни, переосмислення її шляху, визначення нового суспільного договору, навколо якого може розвиватися країна далі і перемагати. Цей документ є попередньою спробою сформулювати основні засади, навколо яких можлива суспільна дискусія щодо суспільного договору та спільного блага.

Звідки виникає цей документ

2 червня 2026 року відбулася науково-практична конференція, на якій філософи, соціологи, релігієзнавці та фахівці з національної безпеки незалежно один від одного досліджували природу спільного блага для України. Їхні висновки істотно розійшлися в акцентах, але спільним залишилося головне: спільне благо для України потребує ретельного вивчення й визначення. Над ним має працювати не одна людина і навіть не команда, воно має вирости із самого внутрішнього буття українського суспільства.

Молодіжний форум звів шість команд молодих людей, представників різних регіонів, досвідів і поглядів, навколо шести тем: цінностей, чеснот, справедливості, ідентичності, держави і громадянського суспільства. Результатом стала Декларація – перший, свідомо неповний крок до формулювання спільних засад блага. Цей документ Спільне благо узагальнює результати двох етапів в єдину структуру. 

Наразі розпочалася серія публічних вебінарів, спікерами яких виступають відомі публічні інтелектуали, що розкривають важливі проблеми суспільного життя та звіряють ідеї Декларації та документу Спільне благо з живим суспільним досвідом. Після завершення вебінарів ми плануємо доповнити документ Спільне благо з врахуванням виступів на вебінарах. Він має стати чесним і відповідальним результатом реального процесу міркування за участю людей різного віку, фаху і досвіду, у якому кожна теза здобула випробування запереченням. 

Що це за документ і чим він не є

Ми уникаємо спокуси дати Україні одну, обов’язкову для всіх картину майбутнього. Будь-яка спроба нав’язати єдину візію зверху суперечить самій ідеї спільного блага. Ми здійснюємо аналіз того, де сьогодні проходять головні лінії напруги в українському суспільстві; фіксуємо ціннісне ядро, здатне утримати цю напругу, не розриваючи країну; оглядаємо моделі майбутнього, які вже фактично співіснують у суспільній свідомості; називаємо умови нового суспільного договору між державою, громадою, бізнесом і кожним громадянином окремо; пропонуємо конкретний механізм, яким ці умови можуть бути втілені, перевірені й за потреби переглянуті.

Центральна теза

За словом «спільне благо» ховаються щонайменше три різні речі. Спільне благо тут – не консенсус щодо всього і не одна нормативна формула, а здатність спільноти утримувати попри напругу між першим й другим одночасно, не розпадаючись. Єдність народу ніколи не була і не буде тотожністю поглядів. Вона є здатністю залишатися в одній розмові попри глибоку і часом гостру незгоду, не переходячи до знищення опонента. Спільне благо – це не стан, коли всі згодні, а праця, яка дозволяє незгоді залишатися розмовою.

На цій тезі побудована структура тексту: визнання того, наскільки глибока сьогодні незгода (частина I); пошук мінімального, але справжнього ядра, навколо якого ця незгода утримується в межах спільної розмови (частина II); практичні інструменти, якими ця розмова перетворюється на дієздатну державу і зріле суспільство (частини III–V).

ЧАСТИНА I. ДІАГНОЗ: СТАН СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ СЬОГОДНІ

Наша стратегія починається з визначення стану в якому опинилося українське суспільство. Ця частина документа навмисно позбавлена оптимістичного тону: чесність – це єдина тверда основа для реалістичної стратегії.

1.1. Три виміри спільного блага

За словом «спільне благо» ховаються щонайменше три різні речі, і їх змішування — одне з головних джерел непорозумінь у публічній дискусії.

Перше – це консенсусний інтерес: те, що вигідно індивідуально кожному учаснику суспільства окремо і про що є фактична згода, як-от здоров’я, безпека чи добробут. Це благо, яке можна порахувати як суму задоволених приватних потреб.

Друге – це інтерес суспільства як цілого, який не зводиться до суми окремих інтересів навіть тоді, коли кожен окремий інтерес задоволений: довіра між регіонами, здатність спільноти не розпастися. Ціле тут не дорівнює сумі своїх частин, так само, як здоровий організм є чимось іншим, ніж просто сума здорових органів.

Третє – нормативна цінність, що діє незалежно від згоди: свобода, гідність людини, верховенство права. Вона зобов’язує навіть тоді, коли жодної фактичної згоди щодо неї немає, і тоді, коли суспільство діє протиправно, саме тому визначає, чому важливо не просто зберегти державу, а зробити її правовою.

Українська держава і суспільство добре засвоїло консенсусний інтерес індивідуального виживання: благо своє та родини, ми часто ставимо на перший план. Важливість суспільства як цілого і держави, а також благо нормативне, лишаються значною мірою невідрефлектованими громадянами, не через злий намір, а через те, що досі не виробилась інституційна звичка ставити це питання прямо. Діагноз, викладений нижче, описує цю невідрефлектованість у конкретних, спостережуваних формах.

1.2. Розрив між очікуваннями громадян і спроможністю інститутів

Українське суспільство сформувало виразну систему очікувань. Безпека тепер означає не лише обороноздатність, а й стійкість інфраструктури, енергетики, інформаційного простору. Справедливість вимагає очищення інституцій від безкарності, переходу від декларативної до реальної відповідальності. Гідне життя набуло конкретного змісту: пристойні умови для ветеранів, переселенців, родин загиблих, справедливі заробітки, доступна медицина. Модернізація мислиться як доказ зрілості нації, а не лише відновлення зруйнованого. Суспільство визнає новий досвід солідарності, народжений війною, як основу порядку, де громадяни є співтворцями політики.

Інституційна реальність відповідає цим запитам лише частково. Тривала робота в режимі надзвичайного стану виснажила систему управління: рішення ухвалюються швидко, але не завжди продумано, відповідальність розмивається між рівнями влади. Корупція лишається головним бар’єром довіри – її прояв у сфері оборони чи відбудови має руйнівний, непропорційний до самого факту ефект. Держава відчуває дефіцит фінансових, кадрових, управлінських ресурсів і залежить від зовнішнього фінансування. Державна служба переживає кризу мотивації: частина фахівців виїхала, частина виснажена, молоді кадри не бачать перспективи працювати на державних посадах. Осередки реальної ефективності виникають здебільшого на середньому рівні у громадах, військових адміністраціях, волонтерських мережах, часто всупереч системі. Політична невизначеність щодо повоєнної легітимності влади вже зараз зміщує акценти з розвитку на самозбереження.

1.3. Соціальні перешкоди

Через утому й невизначеність, які роблять виживання єдиним доступним горизонтом планування, значна частина суспільства сприймає повоєнне майбутнє як процес, який має реалізувати хтось інший. Інша частина зберігає успадковану звичку пристосування до будь-яких умов, для якої стабільність важливіша за справедливість самих умов. Частина суспільства вразлива до дезінформації й спрощених пояснень, для якої моральний зміст перемоги й поразки поступається аргументу «аби не стріляли». Цинічні групи впливу сприймають війну і відбудову як ресурсну, а не етичну подію. Травмовані й розчаровані: ветерани, переселенці, родини загиблих – ризикують перетворити досвід зіткнення з байдужістю інституцій на глибокий, неартикульований спротив самій державі.

Це коріння сягає глибше за поточну інституційну кризу. Схильність українців покладатися передусім на себе й найближче коло – це не вроджена риса характеру, а наслідок накопиченої за покоління колективної травми: розкуркулення, депортацій, окупацій, у яких усе нажите могло зникнути за один день. Радянська спадщина мислення «кожен за себе» поглибила цю звичку, і з неї виросла значна частина сьогоднішньої слабкості інституцій і толерантності до корупції. З цього ж коріння походить бар’єр для реформ: люди зі щирим наміром щось змінити на державній службі стикаються з системою, яка перемелює порядність, зустрічаються з неписаним правилом «не висовуйся», клановістю, платнею, на яку неможливо прожити. Третій наслідок – роздробленість ресурсів і нездорова конкуренція між громадськими організаціями, які змагаються одна з одною за той самий обмежений ресурс уваги й фінансування замість спільної мети.

1.4. Чинники повоєнної динаміки

Мілітаризація суспільної свідомості підносить безпеку й силу до статусу базових критеріїв оцінки будь-якої інституції, зміщуючи очікування в бік авторитарної рішучості на шкоду відкритості й праву. Масова травма і колективна втома роблять громадян одночасно вразливішими до маніпуляцій і чутливішими до найменшої несправедливості. Мільйони українців за кордоном формують нову, гібридну громадянську ідентичність. Регіональна асиметрія між зонами фронту, тилу й відносного спокою створює нові лінії нерозуміння поверх старих. Залежність відбудови від зовнішніх партнерів ставить державу між запитом на суверенність і зовнішнім тиском умовностей.

1.5. П’ять ліній конфлікту в живій практиці

Ці напруги вже виявили себе в конкретних, публічних, задокументованих ситуаціях, що супроводжували підготовку цього документа.

Суперечка навколо Українського національного пантеону – це не питання архітектури чи переліку імен, а того, якою країною ми хочемо бути завтра: відкритою до складної, часом суперечливої правди про власне минуле, включно з постатями, чия спадщина викликає незгоду навіть усередині країни, чи зосередженою на звуженому переліку безсумнівних, консолідувальних постатей, який свідомо уникає суперечливого заради єдності воєнного часу.

Зіткнення між представниками територіальних центрів комплектування та цивільним населенням у Львові оприявнило асиметрію тягаря й привілею і водночас ознаку зрілості: опитані мешканці не виправдали жодну зі сторін повністю, утримуючи водночас дві правди.

Майже одностайна підтримка української мови як державної (83%) співіснує з нерівномірною повсякденною мовною практикою в різних регіонах, що свідчить про розрив між цінністю і практикою, не тотожний розколу, доки залишається предметом розмови, а не примусової уніфікації.

Одна з молодіжних команд форуму, що працювала над темою ідентичності, чесно визнала: щодо розколу між сходом і заходом країни вона не дійшла згоди. Ця чесність, на нашу думку, точніше відповідає реальному стану речей, ніж вимушений консенсус.

Ще одна наскрізна лінія стосується не окремого конфлікту, а самого механізму, яким суспільство взаємодіє з державою. У липні 2025 року закон, що обмежував незалежність Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, викликав наймасовіші протести воєнного часу; за лічені дні держава внесла виправлення, що відновило незалежність цих органів. Рівно рік по тому, у липні 2026-го, звільнення міністра оборони Михайла Федорова на тлі його конфлікту з головнокомандувачем Олександром Сирським через нерозв’язані проблеми мобілізації спричинило стихійні протести, які учасники назвали «картонним майданом». За шість днів вуличного тиску президент оголосив про звільнення головнокомандувача і призначення на цю посаду генерала Михайла Драпатого.

Обидва випадки поєднує одна риса: громадянське суспільство впливає на державні кадрові й політичні рішення не через постійний, передбачуваний канал, а лише в момент гострого емоційного спалаху, коли одне рішення перетинає поріг терпимості. Між такими спалахами роль громадянської участі в ухваленні державних рішень лишається слабкою й майже непомітною. Це найточніший емпіричний доказ тонкого шару цінностей коли довіра до інституцій і чесність процедури захищаються не постійними процедурами, а стихійним, непрогнозованим вибухом, бо постійної процедури для цього поки не існує.

Саме ця непрогнозованість соціального й політичного життя, а не сам факт незгоди, є найсильнішим практичним аргументом на користь нового суспільного договору: не для того, щоб усунути протест як демократичний інструмент, а для того, щоб поставити поруч із ним постійні, передбачувані канали участі, здатні перехоплювати напругу до того, як вона дійде до вулиці.

1.6. Висновок

Сукупність описаних розривів могла б скласти картину суспільства на межі розпаду. Ми відмовляємось від такого прочитання. Кожен із названих конфліктів, і навколо Пантеону, і навколо мобілізації, і навколо мовної практики, і навколо «картонного майдану», одночасно свідчить про брак конкретних чеснот у момент дії, насамперед поміркованості й розсудливості; про те, що громадянське суспільство в Україні ще формується; і про сам процес формування тих чеснот, яких зараз бракує – відповідальності й терплячості до чужої думки. Спільнота не навчається цього інакше, ніж проходячи крізь реальну суперечку: те, чим є традиція народу, стає видно не з підручника, а з того, як вона щоразу заново відстоюється в живій суперечці про власні засади. Завдання цього документа – запропонувати ціннісне ядро і механізм, здатні утримати їх у межах розмови.

ЧАСТИНА II. ЦІННІСНЕ ЯДРО

Частина I показала глибину незгоди. Ця частина шукає те, що дозволяє суспільству з такою незгодою залишатися одним суспільством на двох рівнях, особистому і колективному, жоден з яких не достатній без іншого.

2.1. Три опори особистого рівня

Цінності відповідають на питання, до чого варто прагнути: те, що ми визнаємо добрим самим по собі, гідність людини є першим таким прикладом. Чесноти відповідають на питання, якою людиною для цього треба стати: стійка диспозиція характеру, вироблена практикою, а не проголошена одноразово, майже завжди золота середина між крайнощами, наприклад мужність не є ані відсутністю страху, ані бездумним ризиком. Справедливість відповідає на питання, як чесно розподілити тягар і благо між тими, кого це стосується: на відміну від цінностей і чеснот, які можуть жити в самотній людині, вона за визначенням є стосунком щонайменше між двома.

Жодна з трьох опор не замінює інші. Цінності без чеснот, які втілюють їх у дії, лишаються словами. Особиста чеснота без справедливого порядку рятує окрему душу, але не країну. Формально справедливі процедури без поділюваних цінностей вироджуються в порожню бюрократію.

2.2. Три опори колективного рівня

Спільне благо країни вимагає ще трьох опор, які стосуються вже не двох людей, а мільйонів: ідентичності, держави, громадянського суспільства.

Ідентичність відповідає на питання, хто ми: спільна картина, яку мільйони людей тримають у голові одночасно, хоча більшість із них ніколи не зустрінеться особисто, картина, яка постійно переписується кожним поколінням, не втрачаючи наступності. Держава відповідає на питання, як улаштований порядок: закон і право, що регулюють взаємодію між громадянами й інституціями, і та сама сума мільйонів щоденних зустрічей громадянина з представниками держави, якість яких визначає довіру до неї. Громадянське суспільство відповідає на питання, що ми робимо разом, коли держава на нас не дивиться: горизонтальна довіра і навички співдії, напрацьовані практикою, а не встановлені указом.

Сильна ідентичність без дієздатної держави лишається мрією без інституційного тіла. Держава без живого громадянського суспільства перероджується в байдужу машину примусу. Громадянська активність без спільного відчуття «ми» розпорошується на розрізнені добрі справи.

2.3. Мінімальне ядро і легітимна багатоманітність

Ставити перед суспільством завдання досягти повної згоди щодо всіх шести опор одночасно є помилкою. Такої згоди не існує в жодному живому, неавторитарному суспільстві; вимога її досягти веде до примусової уніфікації або хронічного розчарування.

Продуктивніше розрізняти два шари суспільної злагоди. Тонкий шар – невеликий, справді розділюваний практично всіма набір принципів: гідність, справедливість як чесний розподіл і відповідальність, свобода від свавільного примусу, солідарність у скруті. Цей перелік виник незалежно в кількох джерелах проєкту: у висновках форуму, у філософських розробках вебінарів, в аналітичному погляді на очікування громадян. Його повторювана, незалежна поява – емпіричний доказ того, що такий шар реально існує, а не є бажаною вигадкою.

Товстий шар – це змістовні, культурно навантажені відповіді: кого вважати героєм, якою мовою говорити вдома, як розуміти обов’язок перед державою. Але й товстий шар не однорідний: різні його ділянки за природою вимагають різних принципів узгодження. Питання мови і питання військового обов’язку не можна розв’язати одним і тим самим правилом, так само як розподіл матеріальних ресурсів відбудови і розподіл символічного визнання підкоряються різній логіці, навіть коли обидва відбуваються в межах того самого товстого шару. Спроба нав’язати єдину відповідь там, де насправді діють різні сфери зі своєю логікою, поглиблює розкол, а не долає його.

Суспільний договір, викладений у частині IV, будується виключно на тонкому шарі. Товстий шар лишається простором постійної, ніколи остаточно не вирішеної розмови, розділеної на власні, не зведені одна до одної сфери.

2.4. Єдність через процедуру

Суспільство, розділене в товстому шарі, залишається єдиним не через примус думати однаково, а через чесну, прозору процедуру, за якою незгода обговорюється, не перериваючи спільного життя. Тонкий шар визначає межі допустимого: насильство, приниження гідності, свавільне позбавлення прав лежать за цими межами. Процедура – вільні вибори, незалежний суд, право на мирний спротив, прозорість рішень дає розмові простір тривати, не руйнуючи країну.

Друге правило: не кожне рішення ухвалюється на загальнодержавному рівні. Там, де питання стосується громади й не зачіпає тонкого ядра, рішення залишається на найближчому до нього рівні, здатному ефективно з ним впоратися; держава втручається лише тоді, коли нижчий рівень об’єктивно не справляється. Це точніше окреслення того, де саме сила держави потрібна, а не її ослаблення.

Тонке спільне ядро і чесна процедура для товстої, багатосферної незгоди, доповнені розподілом рішень між рівнями, – це ціннісне осердя договору, яке розгортається в моделях майбутнього (частина III), умовах договору (частина IV) і механізмі втілення (частина V).

ЧАСТИНА III. П’ЯТЬ МОДЕЛЕЙ МАЙБУТНЬОГО

У суспільній свідомості вже співіснує кілька моделей повоєнного розвитку країни, вони реально присутні, конкуруючі бачення, кожне з власною логікою, перевагами і вразливостями.

3.1. Огляд моделей

Європейсько-інтеграційна модель виходить із переконання, що гарантія стійкості країни полягає в інтеграції в політичний, економічний і правовий простір ЄС: надається перевага верховенству права, інституційній прозорості та ринковій економіці. Сила цієї моделі в її передбачуваності, а вразливість у ризику формального копіювання без внутрішнього засвоєння принципів. Балтійські країни після вступу в ЄС і НАТО показують позитивний бік цієї моделі: інституційна дисципліна дійсно змінила якість державного управління зсередини. Болгарія й Румунія показують і зворотний бік: формальне членство в ЄС саме по собі не усунуло корупцію та слабкість судової системи там, де внутрішнє засвоєння принципів не відбулося.

Національно-центрична модель ставить у центр суверенність країни, політичну, культурну, економічну. Вона спирається на самодостатність держави, захист ідентичності, власний інформаційний простір. Сила цієї моделі в її мобілізаційному ефекті, а вразливість в ізоляціонізмі, перетворенні політики на ідеологію без розвитку. Ізраїль є прикладом моделі, де сильна національна ідентичність і безпекова свідомість стали основою державної стійкості в оточенні постійних загроз. Ризик протилежного полюса добре видно на прикладі Угорщини останнього десятиліття, де акцент на суверенності й ідентичності поступово перейшов у самоізоляцію від європейських партнерів.

Прагматично-економічна модель ставить економічну раціональність вище політичних міркувань, орієнтуючись на інвестиції, зайнятість, відновлення виробництва, модернізацію. Сила моделі у швидкому матеріальному ефекті, а вразливість у редукції розвитку до зростання без сенсу, що відтворює нерівність. Південна Корея другої половини ХХ століття є класичним прикладом: стрімке економічне зростання за кілька десятиліть, досягнуте, однак, ціною авторитарного правління і значної соціальної нерівності на початкових етапах.

Соціально-гуманістична модель ставить людину мірою успіху, прагне забезпечити якість її життя, освіту, охорону здоров’я, психологічне відновлення. Сила цієї моделі у відновленні соціальної довіри, а вразливість у браку ресурсів для швидкої реалізації. Скандинавські країни, насамперед Швеція й Норвегія, є усталеним прикладом такої моделі: високий рівень суспільної довіри й соціального захисту, який, однак, вимагає десятиліть стабільного, дорогого інституційного будівництва, недоступного країні одразу після війни.

Громадянсько-солідарна модель виростає з досвіду самоорганізації воєнного часу, тісних горизонтальних зв’язків, взаємодопомоги, участі суспільства в рішеннях держави. Держава забезпечує рамку, а громадяни — зміст. Сила моделі в її адаптивності, а вразливість у фрагментації й утомі активного середовища без узгодження з інституціями. Польська «Солідарність» 1980-х років лишається найпереконливішим історичним прикладом того, як низова, горизонтальна солідарність з часом переростає у здатність впливати на державну політику, а згодом і формувати її. Український волонтерський рух 2014 і 2022 років є нашим власним, ще не завершеним варіантом того самого шляху.

3.2. Чому жодна модель не самодостатня

П’ять моделей не взаємовиключні. Кожна, узята окремо, розв’язує одну проблему і лишає вразливість там, де немає відповіді. Європейська модель без національного стрижня втрачає автономію пріоритетів. Національна без економічного прагматизму перетворюється на систему без розвитку. Економічна без гуманістичного виміру зводить перемогу до цифр. Гуманістична без громадянського механізму лишається наміром. Громадянська солідарність без узгодження з інституціями вигорає.

3.3. Яка модель є і якою вона має бути: конфігурація для України

Питання не в тому, яку модель обрати, а в тому, яка конфігурація вже склалася на практиці, і чи є вона тією, яку варто закріпити.

Фактично сьогодні домінує вимушена, не спроєктована комбінація. В Україні наразі переважає національно-центрична модель, бо виживання є умовою для всього іншого: без нього жодна модель не має суб’єкта, який би її реалізовував. Поруч із нею, і багато в чому замінюючи слабкість державних інституцій, працює громадянська солідарність: волонтерський рух і самоорганізація взяли на себе функції, які в мирний час виконувала б держава. Європейська інтеграція існує переважно як декларована рамка і зовнішній горизонт, а не як щоденна інституційна звичка. Економічний прагматизм підпорядкований логіці оборони. Соціально-гуманістична модель, найслабша з усіх у практичній реалізації, лишається найголоснішою в риториці: обіцянки гідного ставлення до ветеранів і родин загиблих випереджають реальні ресурси для їх виконання.

Така ситуація – це закономірний стан країни, яка одночасно воює і намагається розбудовувати повоєнне майбутнє. Але вимушена конфігурація ризикує застигнути в тому вигляді, у якому склалася під тиском обставин, а не в тому, який відповідає довгостроковим інтересам країни, якщо її не переглянути свідомо.

Оптимальна конфігурація майбутнього не робить п’ять моделей рівнозначними, а розподіляє їх за навантаженням, яке змінюється разом із фазою війни. Зараз навантаженими лишаються національно-центрична модель і громадянська солідарність, з тим застереженням, що перша має залишатися прив’язаною до конкретної мети – перемоги і виживання держави, а не перетворюватися на постійний спосіб мислення. Європейська інтеграція виконує зараз не декоративну, а стримувальну функцію: вона не дає національно-центричній моделі скотитися в ізоляціонізм чи авторитарну логіку. Економічний прагматизм лишається підпорядкованим, але не другорядним: без ресурсної бази жодна інша модель не витримає довше кількох років. Соціально-гуманістична модель не може повністю чекати на повоєнний період: історичний досвід повоєнних суспільств послідовно показує, що розчарування тих, хто заплатив найвищу ціну, встигає перетворитися на глибоку недовіру до держави ще до того, як з’являться ресурси на визнання, відкладене до «кращих часів». Тому її мінімальне ядро має запрацювати вже зараз.

Після завершення активної фази війни навантаження може перерозподілитися. Соціально-гуманістична модель має перейти у навантажену позицію поруч з економічним прагматизмом, який стає основним двигуном відбудови. Національно-центрична модель мабуть залишиться найбільш важливою, але бажано має демілітаризуватися, перейти від логіки виживання до розвитку ідентичності. Громадянська солідарність має пройти інституціоналізацію: з мережі волонтерів у визнані структури з постійним місцем в ухваленні рішень.

Усі п’ять моделей належать товстому шару: конкуренція між ними легітимна, а тонкий шар окреслює межі, за які жодна з них не може виходити, хоч би якою невідкладною не здавалася воєнна логіка. Саме ця конфігурація, а не абстрактний принцип рівноваги, є основою умов суспільного договору.

3.4. Ризик воєнно-центричної моделі: коли національна модель твердне

П’ять моделей, описаних вище, – це стратегії розвитку, які хтось свідомо обирає й коригує. Але є шоста траєкторія, яка не обирається, а формується сама, під вагою обставин, і саме тому заслуговує на окрему увагу.

Національно-центрична модель, необхідна й виправдана зараз як механізм виживання, має внутрішню тенденцію тверднути в щось якісно інше: воєнно-центричну модель, у якій збройні сили поступово стають найавторитетнішою соціальною групою країни, з окремою від решти суспільства заявкою на політичний голос, обґрунтованою не інституційною роллю, а пережитою жертвою. Логіка тут проста й на перший погляд справедлива: ті, хто заплатив найвищу ціну, заслуговують на вирішальне слово в тому, якою буде країна, за яку вони платили. Але саме ця логіка, доведена до кінця, здатна перетворити добровільну повагу на постійну, інституційно закріплену нерівність голосу між тими, хто воював, і тими, хто ні.

Історичний досвід показує, що це не гіпотетичний шлях. Пруссія після наполеонівських воєн закріпила за військовим станом окрему політичну вагу, яка визначала державну політику ще десятиліттями. Веймарська Німеччина не впоралася з поверненими фронтовиками, чиє відчуття зради з боку цивільної політики живило рухи, які зрештою знищили саму демократію. Туреччина ХХ століття роками жила з неписаним правилом, що армія має право втручатися в політику як «охоронець» справжніх національних інтересів. Але є й протилежний досвід: Сполучені Штати після Другої світової війни свідомо інтегрували мільйони ветеранів через масштабні програми освіти й житла, а не через окремий політичний статус, і саме цей вибір, а не сама наявність великої кількості ветеранів, визначив, що армія не перетворилася на окрему касту.

Різниця між цими двома шляхами не в тому, чи визнається жертва ветеранів, а в тому, як саме вона визнається. Частина IV цього документа обіцяє ветеранам структурну інклюзію: гарантовані місця в дорадчих органах, реальні шляхи працевлаштування, право голосу в рішеннях, які їх стосуються. Це легітимне визнання в межах тонкого шару, викладеного в частині II, розширює коло тих, чий голос чути, і відповідає рівній гідності кожного громадянина. Небезпечна траєкторія починається там, де це визнання перестає бути одним із голосів серед інших і перетворюється на голос, що стоїть над іншими, де досвід фронту дає не додаткове право бути почутим, а право не бути оскарженим. Тонкий шар ґрунтується на рівній гідності кожного громадянина незалежно від його досвіду війни. Будь-яка модель, яка встановлює ієрархію політичних прав за критерієм пережитого досвіду, а не за громадянством, порушує саме цю межу, хоч би якою заслуженою не здавалася підстава.

Історичний ризик, описаний вище, не є фатальним для України і причина цього вже задокументована в іншому місці цього документа. Пруссія, Веймарська Німеччина і Туреччина мали спільну рису, яка й уможливила перетворення військового авторитету на окрему касту: слабке або пасивне громадянське суспільство, не здатне ставити під сумнів жоден авторитет, освячений жертвою чи традицією. Україна перебуває в принципово іншому вихідному стані. Громадянсько-солідарна модель, – це факт, що суспільство здатне за лічені дні змусити державу переглянути власне кадрове рішення, показують: український актив живого громадянського суспільства вже існує і вже підтвердив свою дієвість. Показово навіть те, у чому саме проявляється ця дієвість: «картонний майдан» 2026 року був спрямований не лише проти цивільного міністра, а й проти самого головнокомандувача Збройних сил, і зрештою призвів до його заміни. Суспільство, яке щиро шанує військових, водночас виявилося готовим публічно оскаржити рішення найвищого військового керівництва, коли вважало їх помилковими, саме та звичка, якої бракувало прусському юнкерству чи турецькій армії.

Поєднання воєнно-центричної тенденції з сильним громадянським суспільством можливе не як компроміс, а як конкретний, перевірюваний механізм. Держава Ізраїлю дає тут працюючий сучасний приклад: суспільство глибоко мілітаризоване, а військова репутація має реальну політичну вагу, і водночас цивільний контроль над армією залишається міцним саме тому, що вільна преса, суди й активне громадянське суспільство продовжують ставити незручні запитання навіть найавторитетнішим генералам, не роблячи винятку для заслуженої репутації.

Практичний висновок для механізму реалізації: реінтеграція ветеранів має відбуватися не в паралельній, окремій структурі військового представництва, а через ті самі канали громадянської участі, які вже показали свою дієвість: дорадчі органи, публічну дискусію, бюджети участі, незалежну пресу. Саме громадянське суспільство, а не держава згори, повинно лишатися середовищем, яке приймає ветеранів як рівні голоси, підсилені досвідом, а не як окремий стан над рештою суспільства. Індекс суспільного договору, про який ми ще скажемо, повинен включати окремий показник: чи зберігається публічна, непокарана можливість критикувати рішення військового керівництва так само вільно, як рішення цивільної влади. Якщо цей показник почне падати, це буде першою, найточнішою ознакою руху в бік описаного вище ризику, задовго до того, як цей рух стане інституційно незворотним.

ЧАСТИНА IV. УМОВИ НОВОГО СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ

Перш ніж перейти до зобов’язань основних учасників суспільства, варто назвати сам предмет договору: навколо чого мають співпрацювати держава, суспільство, бізнес та інші сторони. Предметом договору є не абстрактна ідея довіри, а конкретний обмін: кожна сторона відмовляється від частини своєї фактичної свободи дії заради гарантії, яку жодна зі сторін не може забезпечити собі самотужки, тієї самої третьої, нормативної форми блага, яка тримається не на приватному розрахунку, а на взаємному визнанні.

Держава пропонує реальну, перевірювану підзвітність замість символічної, розслідування причини замість покарання випадкової людини, показники замість звітів про наміри в обмін на визнання: право ухвалювати рішення від імені суспільства, право на монополію в питаннях оборони і зовнішньої політики, право вимагати виконання законів. Суспільство пропонує терплячість до товстої незгоди інших і законослухняність в обмін на постійний, а не лише кризовий канал участі: право знати, право говорити, право впливати не тільки в момент вуличного спалаху, а щодня, через прозорі процедури. Бізнес пропонує прозорість і сплату податків в обмін на передбачувані правила гри і захист власності від свавільного втручання, зокрема від держави.

До цих трьох обмінів додається четвертий. Військове й ветеранське середовище пропонує визнання цивільного контролю над собою навіть за наявності заслуженого морального авторитету, відмову від статусу окремого, непідзвітного стану, право суспільства й преси публічно оскаржувати рішення військового керівництва так само вільно, як рішення цивільної влади, в обмін на реальну, а не символічну структурну інклюзію: гарантований голос у рішеннях, які стосуються ветеранів, підсилений пережитим досвідом, а не голос, що стоїть над іншими голосами. Це той самий принцип, застосований до сторони, яка через саму природу своєї жертви найбільше спокушена вважати себе звільненою від нього: жодна сторона не звільняється від підзвітності в обмін на визнання, хоч би якою заслуженою не була підстава для цього звільнення.

Ці обміни тримаються на одному спільному активі, який жодна сторона не може створити самотужки: на переході від конфігурації, вимушеної війною, до конфігурації, свідомо спроєктованої. Предметом співпраці, отже, є саме цей перехід: держава, суспільство, бізнес і військово-ветеранське середовище спільно будують не окремі, розрізнені реформи, а один загальний механізм, про яки ми скажемо піізніше, який перетворює епізодичний, непередбачуваний тиск на постійний, інституціоналізований канал підзвітності й участі, застосований однаково до всіх сторін без винятку.

Це і є суспільний договір у вузькому сенсі: не список побажань кожної сторони одна до одної, а спільна згода на конкретний перехід у якому кожна сторона поступається чимось конкретним заради того, щоб отримати конкретне натомість. Договір передбачає взаємність: жодна сторона не вимагає від інших того, чого не виконує сама.

4.1. Держава, укладаючи цей договір, бере на себе зобов’язання

Держава входить у цей договір не як його автор чи наглядач, а як сторона, що визнає: право ухвалювати рішення від імені суспільства існує доти, доки це рішення служить спільному благу, а не самозбереженню влади. На цих умовах вона зобов’язується публікувати щорічний, доступний кожному звіт про стан виконання договору; забезпечувати реальну підзвітність посадових осіб, коли системний збій розслідується прозоро, а не закривається показовим покаранням випадкової людини – це коригувальна справедливість у дії, відповідальність за конкретно завдану шкоду, а не ритуальне покарання будь-кого; гарантувати прозорість оборонних і відбудовних видатків у режимі публічного контролю в реальному часі; дотримуватися симетрії ризику, коли рішення, що покладає тягар на частину громадян, застосовується однаково до тих, хто його ухвалює, і до їхніх родин; розподіляти ресурси відбудови за пріоритетом найвразливіших – це вже розподільна справедливість, інший тип, ніж коригувальний, і саме тому вона підкоряється іншому правилу: не рівна частка кожному, а більша частка тому, хто має менше; передавати рішення на рівень громади там, де це не зачіпає тонкого ядра; захищати право громадянина мирно висловлювати незгоду й говорити незручну правду; і гарантувати свободу віросповідання, не використовуючи релігійний авторитет жодної конфесії для власної політичної легітимації.

4.2. Громада, укладаючи цей договір, бере на себе зобов’язання

Громада входить у договір, визнаючи, що спільне благо не з’являється саме собою знизу так само, як воно не з’являється указом згори, воно вимагає постійної, а не лише кризової практики. Вона зобов’язується розвивати горизонтальні зв’язки й бюджети участі як постійну практику, а не одноразову реакцію; включати голоси меншості у прийняття рішень про спільну пам’ять і ідентичність на місцевому рівні; здійснювати громадський контроль за використанням ресурсів; виявляти незгоду через відкриті законні канали, утримуючись від насильства навіть коли претензія обґрунтована.

4.3. Бізнес, укладаючи цей договір, бере на себе зобов’язання

Бізнес входить у договір, визнаючи, що довгострокова стабільність, у якій він зацікавлений, є формою спільного, а не лише приватного блага. Він зобов’язується вести діяльність прозоро й сплачувати податки як внесок в інфраструктуру довіри, від якої залежить його ж власне майбутнє; утримуватися від рейдерства й ухилення від відповідальності під приводом воєнного стану; брати участь у працевлаштуванні ветеранів і переселенців як у стратегічній інвестиції в людський капітал країни, а не в благодійності.

4.4. Кожен громадянин, укладаючи цей договір, бере на себе зобов’язання

Кожен громадянин входить у договір особисто, а не через посередництво жодної інституції, і саме тому його зобов’язання не менш вагоме, ніж зобов’язання держави. Він зобов’язується формувати свідому громадянську позицію й контролювати владу на доступному йому рівні; практикувати відповідальну публічну дію, висловлюючи незгоду так, щоб це змінювало систему, а не руйнувало людей чи довіру; виявляти терплячість до товстої незгоди інших громадян, що мають інакший досвід війни, інакше бачення минулого чи майбутнього, іншу конфесійної належності у межах тонкого спільного ядра.

4.5. Ті, хто заплатив найвищу ціну, і суспільство щодо них

Ветерани, родини загиблих і зниклих безвісти, внутрішньо переміщені особи входять у цей договір з боку, якого решта сторін не може вимагати нічого, лише пропонувати визнання. Суспільство і держава зобов’язуються перед ними: гарантовані шляхи працевлаштування, систематизована психологічна підтримка, реалізована у партнерстві з громадськими та релігійними організаціями там, де державна спроможність ще не встигла зміцніти, а не паралельно чи в конкуренції з ними; закріплені місця в дорадчих органах з питань відбудови, де жодне рішення, що їх стосується, не ухвалюється без їхньої участі; визнання, що досвід фронту, окупації, вимушеного виїзду і виживання в тилу різний, і жоден не поступається місцем заради зручнішого спільного наративу.

Натомість ті, хто заплатив найвищу ціну, зі свого боку визнають цивільний контроль над собою навіть за наявності заслуженого морального авторитету, відмовляються від статусу окремого, непідзвітного стану і визнають право суспільства й преси публічно оскаржувати рішення військового керівництва так само вільно, як рішення цивільної влади, оскільки спільне благо, яке вони захищали на фронті, це те саме благо, що вимагає рівності голосу вдома.

4.6. Регіональна справедливість

Усі сторони договору визнають: єдність країни не будується уніфікацією регіонального досвіду. Прифронтові, деокуповані й тилові території мають різні потреби; політика відбудови виходить з визнання цієї різниці, а не формальної рівності і це знову розподільна, а не коригувальна логіка: справедливо не порівну, а за потребою. Регіони з найважчим досвідом війни мають гарантований пріоритет у ресурсах і голос у визначенні того, що для них означає справедлива відбудова, тому що спільне благо країни неможливо звести до середнього показника по країні, коли досвід її частин настільки різний.

4.7. Релігійні спільноти, укладаючи цей договір, беруть на себе зобов’язання

Релігійні спільноти входять у договір не як прохані гості, а як сторона, зацікавлена в його розробці й підтримці не менше за державу чи громаду, оскільки гідність, справедливість і милосердя, які вони проповідують у межах власної традиції, є тим самим тонким шаром, на якому тримається весь договір. Вони зобов’язуються перекладати ці цінності мовою, доступною кожному громадянину незалежно від віросповідання, коли йдеться про тонкий спільний шар; надавати реальну духовну й психологічну підтримку ветеранам, родинам загиблих і переселенцям; утримувати дистанцію від політичної влади, не легітимізуючи жодну конкретну політичну силу власним духовним авторитетом; сприяти примиренню між групами з різним досвідом війни, регіону, конфесії, не претендуючи на виключне представництво української ідентичності від імені лише однієї традиції; і говорити відкрито там, де держава чи суспільство порушують тонкий спільний шар, а не мовчати заради зручних стосунків із жодною зі сторін.

Разом ці зобов’язання шести сторін: держави, громад, бізнесу, громадян, військових і релігійних спільнот, і становлять суспільний договір, заявлений у назві цього документа: не угоду про те, у що всім вірити чи кого вважати героєм, це лишається товстим шаром вільної, постійної розмови, а угоду про мінімальні, взаємні умови, на яких усі сторони погоджуються далі жити в одній країні заради блага, яке жодна з них не могла б створити самотужки.

ЧАСТИНА V. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ

Умови описані вище лишаються наміром без інституційних інструментів, вимірюваних показників, часового горизонту і суб’єкта, відповідального за перегляд. Механізм нижче – це спосіб перевірити, чи рухається країна до спільного блага в тому потрійному сенсі чи лише декларує рух до нього.

5.1. Інституційні інструменти

Щорічний публічний «Індекс суспільного договору» – моніторинговий звіт спільної платформи за участю держави, академічної спільноти, громадянського суспільства, ветеранських організацій і релігійних спільнот, що дає кожній зі сторін право голосу в оцінці того, як виконується договір. Законодавчо гарантована частка бюджетів участі в кожній громаді. Публічний реєстр рішень, делегованих на місцевий рівень за принципом субсидіарності. Прозорий реєстр критеріїв мобілізаційних відстрочок і бронювань, що робить симетрію ризику перевірюваною. Незалежний антикорупційний моніторинг оборонних і відбудовних закупівель. Публічний барометр цивільного контролю над військовим керівництвом – це регулярний, незалежний замір того, чи зберігається реальна, непокарана можливість критикувати рішення військового командування так само вільно, як рішення цивільної влади, інструмент, що безпосередньо перевіряє ризик. Постійно діюча щорічна платформа за форматом «конференція – форум – публічні вебінари», яка переглядає умови договору.

5.2. Показники прогресу

Довіра до інститутів вимірюється регулярними соціологічними дослідженнями. Підзвітність – часткою справ, доведених до остаточного рішення. Участь громадян – часткою громад, що використовують бюджети участі, і часткою бюджету через ці механізми. Стійкість громадянського суспільства – наявними незалежними індексами інституційної й фінансової спроможності. Регіональна справедливість – співвідношенням інвестицій у відбудову і об’єктивних потреб регіону. Інклюзія ветеранів і переселенців – часткою місць, які вони обіймають у дорадчих органах. Цивільний контроль над військовим керівництвом – часткою публічних критичних матеріалів про рішення командування, що не призвели до переслідування чи тиску на автора, прямий показник того, чи утримується межа між заслуженою повагою і непідзвітною кастою. Автономія релігійних спільнот – відсутністю фактів використання духовного авторитету для прямої політичної легітимації.

5.3. Дорожня карта

Для періоду активних бойових дій пріоритетні зобов’язання, що не потребують масштабної інституційної перебудови: прозорість видатків, реєстр мобілізаційних критеріїв, захист права на мирний спротив і публічну правду, запуск барометра цивільного контролю над військовим керівництвом. Для перехідного періоду – від припинення бойових дій до перших повоєнних виборів, суспільний діалог про конституційні уточнення, постійні дорадчі органи за участю ветеранів і переселенців, запуск щорічного індексу, і поступова демілітаризація національно-центричної моделі – перехід від логіки виживання до логіки розвитку ідентичності без різкого розриву з тими, хто забезпечив це виживання. Для повоєнної відбудови передбачається багаторічна реалізація комбінованої архітектури, інституціоналізація громадянської солідарності, і перший цикл щорічного перегляду документа.

5.4. Роль молоді й освітніх інституцій

Проєкт закріплює за молодіжною й освітньою складовою постійну функцію: щорічне повторення циклу «дослідження – форум – публічне обговорення»; інтеграцію ціннісного ядра як предмета критичного обговорення в освітні програми для молоді, педагогів, державних службовців; публікацію незалежної щорічної молодіжної оцінки виконання договору. Молодь із адресата запрошення стає постійним співавтором і контролером реалізації спільного блага, а не лише його майбутнім користувачем.

5.5. Комунікаційна стратегія

Тонкий шар цінностей – це пряма мішень інформаційної агресії, яка підмінює легітимну різноманітність поглядів образом остаточного розколу. Механізм реалізації включає базу задокументованих і спростованих антиукраїнських наративів, дослідження структури української ідентичності як основи позитивного наративу, системний діалог з українцями за кордоном, освітні програми, що вчать розрізняти легітимну незгоду від сконструйованого ворожого наративу. Ця стратегія захищає здатність суспільства вести внутрішню розмову навколо спільного блага, а не нав’язує їй єдиний зміст.

ЧАСТИНА VI. ПІДСУМОК

Ми бачимо, що світ навколо дедалі частіше говорить мовою сили, інтересу, самозбереження. Україна опинилася в становищі, де саме виживання щодня вимагає цієї мови. Але саме тому, а не всупереч цьому, кожен раз, коли країна замість сили обирає розмову: суд замість помсти, вибори замість перевороту, вуличний протест замість заколоту, вона не лише рятує себе. Вона лишає світові доказ, якого йому зараз найбільше бракує: що гідність, справедливість і спільне благо не розкіш мирного часу, а мова, якою нація здатна говорити навіть тоді, коли ціна кожного слова вимірюється життям. 

Це, можливо, найбільше, що Україна може дати світові, окрім самої перемоги: не приклад того, як вижити ціною цінностей, а приклад того, як вижити, не поступившись ними. 

Спільне благо, назване в заголовку цього документа, не подарунок держави і не власність жодної зі сторін. Це те, що виникає лише тоді, коли всі сторони тримають свою частку договору одночасно, і зникає, щойно одна з них вирішує, що її частка більше не обов’язкова.

Перемога на полі бою і перемога у відбудові країни – це дві частини однієї перемоги.