Тетяна Деркач, релігійна публіцистка, головна редакторка “Релігія в Україні”

Критичний аналіз Закону України № 2834-IX від 13.12.2022 р. «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності» (далі – Закон про ідентичність) та Стратегії утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року, затвердженої Постановою КМУ №1322 від 15.12.2023 р. (далі – Стратегія).

Обидва документи я побачила майже випадково. Очевидно, їхнє ухвалення не супроводжувалося особливою публічною дискусією, тому вони значною мірою залишилися поза увагою науковців і журналістів. Але коли читаєш їх разом, виникає цікаве питання: що саме держава розуміє під ідентичністю і що саме вона збирається з нею робити? Закон задає нормативну рамку, а Стратегія перетворює її на систему державного планування, виховання та показників ефективності. Саме ця конструкція і є предметом цього аналізу.

Що лежить в основі Закону

Закон про ідентичність спирається на досить специфічну нормативну рамку. Ключовим нормативним актом, який визначає змістовну рамку, є Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті». Але якщо звернутись до пояснювальної записки до законопроєкту, то можна виявити, що в ній згадується не один «змістоутворюючий» закон, а три з чотирьох законів так званого «декомунізаційного пакету», який Верховна Рада ухвалила в один день, 9 квітня 2015 року, і які в один день, 15 травня, підписав тодішній президент Петро Порошенко наприкінці своєї каденції: 

• «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» (314-VIII);

• «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» (315-VIII); 

• «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» (317-VIII). 

І тут починаються перші неув’язки. Пакет уже на момент ухвалення містив нерозв’язану суперечність, яку фахова дискусія одразу зафіксувала. Преамбула Закону про декомунізацію (317-VIII) засуджує комуністичний тоталітарний режим СРСР як співвинуватця війни, що чинив «злочини проти людства… злочини геноциду» – а стаття 1.1 Закону про увічнення перемоги (315-VIII) звучить так: «Шанобливе ставлення до пам’яті про перемогу над нацизмом… про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху та жертв нацизму є священним обов’язком держави та громадян України». Тобто, Закон вшановує «ветеранів війни» одночасно з «учасниками визвольного руху», не проговорюючи, що ветерани Червоної армії служили саме в збройному інструменті того режиму, який щойно засуджено. Ця чудернацька (недопрацьована?) конструкція тримається лише тому, що словосполучення «ветерани війни» відокремлене від слова «радянський» (тобто, це більше не радянські ветерани?), хоча інституційно це один і той самий суб’єкт.

Для уточнення статусу радянських загонів звернімося до Закону № 3551-XII «Про статус ветеранів війни» (досі чинного, останні правки вносились в 2025 році), який у статті 6 прямо надає статус учасника бойових дій:

• військовослужбовцям, які проходили службу у військових підрозділах, частинах, штабах і установах, що входили до складу діючої армії в період громадянської та Другої світової воєн, під час інших бойових операцій по захисту Батьківщини, партизанам і підпільникам громадянської та Другої світової воєн;
• особам начальницького й рядового складу органів НКВС і КДБ СРСР – тобто саме тих «радянських органів державної безпеки», які закон № 317-VIII 2015 року поіменно засуджує як інструмент тоталітарного режиму;
• колишнім бійцям «винищувальних батальйонів» – радянських парамілітарних формувань, чиєю задокументованою основною функцією в Західній Україні 1944–1950-х років була саме боротьба з «незаконними формуваннями» УПА (закон буквально вживає формулювання «ліквідації… незаконних формувань і груп на території колишнього Союзу РСР»).

Тобто, каральні загони НКВС – більше не радянська обслуга тоталітарного режиму?

Звідси – логічне продовження цієї суперечності вже в Законі про увічнення перемоги (315-VIII): три категорії зі ст.1.1 –  ветерани війни (без розрізнення родів військ у складі Червоної армії), учасники визвольного руху (ОУН-УПА) і жертви нацизму – перелічені як рівновеликі об’єкти шанобливого ставлення. Але ж реальні шляхи ветеранів УПА та Червоної армії в 1941–1950-х не просто розходились, а часто перетиналися у вигляді жорстокого збройного протистояння. Крім того, частина ОУН на початку війни розраховувала на співпрацю з Німеччиною, а УПА після 1944 року вела бойові дії проти Червоної армії й НКВС – тобто проти тих самих сил, яких той-таки закон називає учасниками бойових дій, ветеранами Другої світової війни. Ця конфліктогенність двох типів боротьби – проти нацизму і за незалежність – Законом про ідентичність ніде не проговорена.

Цей кейс дуже вписується в концепцію багатонапрямної (мультидирекціональної) пам’яті Майкла Ротберга (Michael Rothberg, «Multidirectional Memory», 2009): він показав, що пам’яті різних груп про травматичний досвід можуть або конкурувати за визнання («конкурентна пам’ять» – визнання одних жертв нібито применшує визнання інших), або визнаватися взаємопов’язаними без ієрархії. Український законодавчий пакет 2015 року фактично уникнув вибору між цими двома моделями: він не оголосив пам’яті конкурентними (що змусило б обирати чи ранжувати), але й не побудував справжньої взаємопов’язаної рамки (що змусило б пояснити, як УПА й Червона армія одночасно герої однієї держави) – він просто розмістив обидві пам’яті в сусідніх законах, ухвалених в один день, і залишив питання їхнього співвідношення непроговореним.

Тим не менш, певна ієрархія історичної пам’яті виникає не через пряме проголошення, а через саму структуру нормативних документів. Показово, що в пояснювальній записці до Закону про ідентичність згадані обидва кейси – і про перемогу над нацизмом, і про борців за незалежність, – а в самому тексті закону, у статті 3 «Правова основа», лишився тільки другий: закону «Про увічнення перемоги над нацизмом» у переліку взагалі немає. Це і є момент, коли неформальна пріоритетність двох пам’ятей стає формальною. Стратегія 2023 року закон про перемогу над нацизмом ще раз згадує – у переліку правових актів, – але вся її змістова архітектура: виховання, індикатори – вибудувана на логіці саме закону про борців за незалежність.

Що саме називається ідентичністю

Ключові поняття Закону – українська громадянська та українська національна ідентичність. Громадянська ідентичність визначена як стійке усвідомлення свого політико-правового зв’язку з Україною, українським народом і громадянським суспільством. Національна – як усвідомлення належності до української нації як самобутньої спільноти, об’єднаної назвою, символами, географічним та етносоціальним походженням, історичною пам’яттю, духовно-культурними цінностями, українською мовою і традиціями. Тобто закон пропонує дві різні підстави належності: громадянську – через політико-правовий зв’язок, і національну – через культуру, історію, мову та походження.  

Втім, класичне розуміння ідентичності в психології набагато ширше за ці два визначення. Ще Ерік Еріксон, який, власне, і ввів це поняття в науковий обіг у середині XX століття, писав, що ідентичність людини складається з відчуття себе одразу в кількох різних, не пов’язаних одна з одною сферах: ким я є в професії, у стосунках, у вірі, у поглядах на світ, у творчості, у власному тілі. Жодна з цих сфер не головна – людина є собою через їх суму, а не через одну вибрану вісь. Так само в соціальній психології ідентичність людини – це завжди «пучок» різних приналежностей одразу: до родини, до міста, до фаху, до релігійної громади, до нації, – які просто по-різному важать залежно від ситуації, а не конкурують за єдине місце. Тобто, Закон, говорячи про ідентичність, насправді має на увазі дуже вузьку її частину – заточену під конкретні задачі воєнного часу, а не під усю цю палітру, і тим самим перетворює її на предмет державної політики, ту саму консолідуючу вісь. Наслідок цієї архітектури – оборонна свідомість, про яку вище вже зазначалось: «свідоме сприйняття та готовність громадянина до захисту незалежності і територіальної цілісності України… та суспільно-державних (національних) цінностей України». Це і є фактичний кінцевий продукт, під який побудований увесь ланцюг: не багатовимірне «хто я», яким його бачить наука про ідентичність, а перевірена готовність діяти певним чином у ситуації загрози.

Особливо показово, що в операційній частині Закону два поняття майже постійно зливаються у формулу «національна та громадянська ідентичність». Тобто законодавець розрізнив їх у визначеннях, але майже не розрізняє, коли переходить до практичної політики. Ганс Кон (civic vs. ethnic nationalism, «The Idea of Nationalism», 1944) розділяв західний, «договірний» тип нації (спільнота права й громадянства – хто підписався під конституцією, той у нації) і східний, «органічний» тип (спільнота крові, мови, культури – у ній народжуються, а не вступають). Коли обидві складові збігаються в одній людині – все гладко. Але і Закон, і Стратегія не проговорюють, що робити, коли вони конфліктують: наприклад, громадянин лояльний державі, сплачує податки, готовий її захищати, але погано володіє українською мовою або належить до конфесії, яку частина суспільства вважає «підозрілою» – документ просто мовчить про те, як з цим бути. Громадянському маркеру така людина відповідає, етнокультурному – ні. Закон не пояснює, яка з двох ідентичностей у такій ситуації має пріорітет принаймні для держави.

Яку мету переслідує Закон?

В світлі того, що ми вже проаналізували, це абсолютно логічне питання. Стаття 4 визначає метою державної політики «досягнення єдності» українського суспільства через подолання соціокультурних, мовних і регіональних суперечностей, одночасно декларуючи права людини та самобутність національних меншин. Тут виникає принципове питання: чи треба долати самі відмінності, чи конфлікти між ними? Закон одночасно передбачає формування спільної української ідентичності, патріотизму, поваги до державної мови та національних цінностей і забезпечення етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності різних спільнот. Отже, потенційно тут присутні дві моделі єдності: інтеграційна – коли різні групи зберігають свою самобутність, але належать до однієї політичної спільноти, і консолідаційна – коли єдність досягається через спільну систему національних цінностей та ідентичності. Проте закон не пояснює, як саме ці моделі мають співвідноситися. 

Ця проблема стає зрозумілішою, якщо подивитися, що саме закон пропонує формувати. Громадянську позицію, патріотизм, оборонну свідомість і повагу до державних символів передбачається формувати в громадян загалом, тоді як національну ідентичність – передусім у тих, хто вже усвідомлює свою належність до української нації. Основними інструментами стаття 5 називає національно-патріотичне, військово-патріотичне виховання та громадянську освіту. Причому весь цей ланцюжок зрештою веде до готовності захищати незалежність і територіальну цілісність України. Значно слабше представлені інші функції громадянської ідентичності – довіра, взаємне визнання, діалог, здатність домовлятися і працювати разом заради спільного блага – тобто, ті живі троси, на яких тримається українське суспільство.

Стаття 6 ще більше підсилює цю логіку. Соборність, самобутність, воля і гідність визначені як «консолідуючі чинники» ідентичності, причому їхній зміст значною мірою задається через українську історію, культуру, боротьбу за незалежність та державницькі цінності. Самі цінності тут виступають не лише принципами суспільного життя, а інструментом формування ідентичності. Тому ідентичність поступово перетворюється з опису того, ким люди вважають себе, на засіб формування певного типу громадянина – патріотичного, лояльного до держави та готового її захищати.

Виховання як засіб формування ідентичності

Статті 8–9 Закону показують, що під формуванням української національної та громадянської ідентичності закон передусім розуміє організоване національно-патріотичне виховання. До цього залучається широкий спектр інституцій – органи влади, освіта, громадські організації та інші установи. Ідентичність постає не лише як усвідомлення людиною власної належності, а як результат цілеспрямованого виховного впливу. Причому цей вплив має конкретний зміст: патріотизм, національні цінності, історична пам’ять, оборонна свідомість і готовність захищати державу. 

Тут змінюється сам акцент поняття «ідентичність». Держава не стільки створює умови для її вільного розвитку, скільки визначає бажаний зміст і через систему виховання має його відтворювати. Громадянська освіта при цьому тісно поєднана з патріотичним і військово-патріотичним вихованням. У результаті громадянська ідентичність легко зводиться до лояльності, патріотизму та готовності виконувати обов’язок перед державою. 

Особливо показова конструкція поняття «оборонна свідомість». У Законі це свідоме сприйняття і готовність громадянина до захисту незалежності, територіальної цілісності та суспільно-державних цінностей України. Слово «ідентичність» у визначеннях видів виховання фактично з’являється лише там, де воно пов’язане з формуванням оборонної свідомості або здатністю зберігати ідентичність під зовнішнім впливом. Тобто, знову таки наскрізною ідеєю документу є потреба у формуванні людини як мобілізаційного ресурсу. 

Закон створює розгалужену систему інституцій, через яку держава може цілеспрямовано формувати ідентичність, цінності, громадянську позицію та поведінкові установки громадян. Тобто йдеться вже не лише про захист української ідентичності, а про конструювання певної моделі суспільної свідомості, яку мають відтворювати різні інституції. Саме ця установка на уніфікацію суспільної свідомості є найбільш проблемною, адже українська політична й культурна традиція історично радше характеризується множинністю ідентичностей, локальних спільнот та способів самоорганізації, ніж єдиною централізовано заданою системою цінностей. Водночас така модель значно ближча до імперської традиції, у якій держава прагне не просто об’єднати суспільство, а сформувати для нього єдиний нормативний образ «правильної» свідомості.

Між формуванням і утвердженням

Як вже було сказано вище, у документі ідентичність трактується як набір фіксованого змісту, який бракує людям і який держава має їм передати – через виховання, інформування, «утвердження». Слово «утвердити» очевидно у авторів у фаворі, бо повторюється в тексті сотні разів і несе конкретну конотацію: не узгодження, не діалог, а встановлення вже готового змісту як факту. Це ближче до есенціалізму – ідеї, що нація має незмінне, наперед задане ядро. Але (що парадоксально), з риторичної точки зору документ постійно демонструє протилежний, конструктивістський підхід (часто вживається слово «формування»). Автори тексту не бачать протиріч між «утвердити» і «сформувати», що дивно. Тому що це два різні підходи: «сформувати» означає, що зміст ще не заданий і народжується в самому процесі, а «утвердити» – що він уже є і лише чекає на офіційне закріплення. Тобто, по факту механіка процесу наступна: з одного боку, виконавці амбітно готові наліпити етикетку на результат, якого ще нема, а з іншого, чесно зізнаються, що зміст ідентичності буде складатись по ходу п’єси з того, що трапиться під руку виконавцю (відповідно до можливостей кошторису і задач звітного кварталу).

Автори Закону не врахували, що в науковій літературі нація давно не розглядається як субстанція, яку можна просто «затвердити». Зокрема, Бенедикт Андерсон (Imagined Communities, 1983) якраз і описав альтернативу: нація – це уявлена спільнота, конструкт, який щоразу заново узгоджується в головах мільйонів людей, які ніколи особисто не зустрінуться, через спільні наративи й медіа – а не субстанція, яку можна «затвердити» постановою раз і назавжди, заливши для міцності епоксидною смолою.

Ближче до риторики документа стоїть етносимволізм Ентоні Сміта (ethno-symbolism, «The Ethnic Origins of Nations», 1986; «National Identity», 1991): нація спирається на символічне ядро – міфи походження, героїв, сакральні території, мову. Закон якраз і будує зміст навколо такого ядра: державні символи, історія боротьби за незалежність, мова як «атрибут». Проблема в тому, що Сміт описував це ядро як історично успадковане й повільно змінюване, а не як те, що можна «сформувати» плановими заходами за якийсь час. Методологічний розрив між обраною теорією нації (по суті, есенціалістською) і обраним інструментом (менеджерська програма з KPI) є наскрізним дефектом документа (як Закону, так і Стратегії).

Як держава вимірює результат

Стаття 12 остаточно показує, що саме вважається результатом. Ефективність політики пов’язується зі зростанням гордості за українське походження та громадянство, володінням українською мовою, споживанням національно-патріотичного культурного продукту, участю у відповідних проєктах і готовністю захищати незалежність та територіальну цілісність України зі зброєю в руках. Серед показників є навіть міграційні рішення – менше людей мають залишати Україну назавжди і більше повертатися. Натомість довіра між громадянами, здатність різних груп домовлятися, відчуття справедливості чи участь у виробленні спільних рішень не виступають центральними критеріями. А огтже, можна зрбити висновок, що автори Закону не мають уяви, в чому саме полягають особливаості української ідентитчності, в основі якої в першщу чергу лежить специфічний культурний імпринтинг.

Саме тому в Законі прописана консолідаційна модель з дуже вузькою уніфікуючою рамкою: держава визначає систему цінностей, формує через виховання відповідну громадянську свідомість і оцінює її успішність за змінами у поведінці та лояльності громадян. Інтеграційний компонент – права людини, самобутність меншин, громадянська належність – формально присутній, але значно слабше розроблений як практичний механізм єдності. 

Отже, сама система оцінювання підтверджує попередній висновок: успішність політики вимірюється насамперед тим, наскільки суспільство стає більш національно ідентифікованим, патріотичним і готовим до захисту держави, а не тим, наскільки воно стає здатним жити разом у своїй різноманітності.

Стратегія утвердження ідентичності до 2030 року

У 2023 році на виконання Закону Кабінет Міністрів схвалив Стратегію на період до 2030 року. Вона має перетворити законодавчу рамку на конкретну систему: визначає візію, мету, чотири напрями роботи, показники успіху та операційний план заходів. На відміну від Закону, Стратегія вже не просто говорить про ідентичність, а створює інфраструктуру її формування – кадри, координаційні ради, структурні підрозділи та мережу виконавців. 

Якою має бути людина майбутнього

Візія Стратегії описує майбутню Україну як державу, де живуть соціально активні та відповідальні громадяни з утвердженою українською національною та громадянською ідентичністю, заснованою на суспільно-державних цінностях. Вони живуть у державі європейського та євроатлантичного простору, де забезпечено права і свободи та «подолано суперечності соціокультурного, мовного та регіонального характеру». 

Мета сформульована ще пряміше: «формування та утвердження» національної та громадянської ідентичності через національно-патріотичне, військово-патріотичне виховання та громадянську освіту на основі чотирьох цінностей – самобутності, волі, соборності та гідності. Тобто Стратегія практично дослівно продовжує логіку Закону. 

Зафіксовано чотири напрями роботи: 

1) власне виховання й культура – заходи, культурний продукт, медіаграмотність; 

2) співпраця влади з громадськими організаціями (про масштаби цієї співпраці  – нижче); 

3) підготовка кадрів – фахівців-«виховників»; 

4) інфраструктура – координаційні ради, структурні підрозділи, осередки на місцях.

Три етапи реалізації Стратегії

Документ ділить сім років на три відрізки, але фактично без різниці у змісті – тільки в масштабі охоплення» (тобто мова не про якісну відмінність фаз, а про те, скільки людей/заходів залучено). Ось як планують автори ці етапи (перший вже пройшов):

2023-2025 – «запуск»: виконати перший план заходів, почати готувати кадри й інфраструктуру. 

2026-2028 – «розгортання»: те саме, тільки системніше і з першою оцінкою того, що спрацювало. 

2029-2030 – «підбиття підсумків»: оцінити результати й написати наступну стратегію.

Тобто це не три різні фази суспільного стану – скажімо, «активна війна» → «перемир’я» → «відбудова» з різними психологічними й соціальними потребами кожної фази, – а три однакові за внутрішньою логікою бюрократичні цикли планування, просто розтягнуті в часі. Документ мовчки припускає: суспільство йтиме тим самим маршрутом і потребуватиме тих самих інструментів незалежно від того, що відбувається на фронті. Це дуже сміливий підхід до стратегічного планування, треба сказати.

Показники успіху, за якими можна судити, чи спрацювала Стратегія, – суто кількісні: 

• «щороку охоплюється не менше 1,5 відсотка осіб заходами та проектами»;
• «утворено не менше 25 координаційних рад»;
• «щороку охоплюється не менше 0,5 відсотка населення проектами… інститутами громадянського суспільства»;
• «щороку близько 120 осіб беруть участь у заходах… шляхом неформальної освіти».

Це вимірює процес – скільки людей формально пройшло через захід, – а не результат – чи змінилась їхня свідомість. 

Це класична пастка, відома як закон Гудхарта (Goodhart’s Law, Чарльз Гудхарт, 1975): коли показник стає ціллю сам по собі, він перестає бути надійним мірилом того, що мав вимірювати. Відомство, якому потрібно відзвітувати про «охоплено 1,5%», отримає стимул провести формальний масовий захід «для галочки» – і це буде цілком достатньо для виконання плану, незалежно від того, чи хтось із учасників справді щось переосмислив.

Ще один показовий момент. У переліках відповідальних за виконання кожного пункту міністерства завжди стоять першими, а науково-дослідні установи та інститути громадянського суспільства – практично завжди останніми, з приміткою «(за згодою)». 

Ця архітектура прямо каже: держава – суб’єкт, який визначає зміст, громадянське суспільство – запрошений партнер, від якого чекають згоди приєднатись до вже готового плану, а не співавторства цього змісту. 

Тепер розглянемо логіку і цілісність окремих кейсів. 

Мультифронтирність: уніфікація vs інтеграція

Аналітична частина документа сама наводить дані про регіональну неоднорідність – і одразу трактує її як «суперечності, які треба подолати». Тут варто зупинитись методологічно. Україна історично – не одноцентрична територія з одним «правильним» центром ідентичності, а простір накладених одна на одну прикордонних (фронтирних) зон: Галичина з австро-угорською й польською інституційною спадщиною та греко-католицизмом, Наддніпрянщина з російською імперською адміністративною спадщиною, Донбас з радянською індустріальною ідентичністю, Південь і Крим з кримськотатарським і колоністським шаром, Закарпаття з угорською меншиною тощо. Тімоті Снайдер (Timothy Snyder, «The Reconstruction of Nations», 2003) документує, як на цій самій території століттями співіснували й конкурували кілька окремих національних проєктів – і жоден з них не був «хибним» варіантом єдино правильного.

Ключове наукове розрізнення, якого документу бракує: уніфікація (коли група відмовляється від власної окремішньої ідентичності на користь домінантної) і інтеграція (коли група зберігає власну окремішність і одночасно повноцінно бере участь у ширшій спільноті). Це модель акультурації Джона Беррі (John Berry, «Immigration, Acculturation, and Adaptation», 1997). Емпірично інтеграція стабільно дає кращі показники психологічного благополуччя й соціальної згуртованості, ніж примусова уніфікація, яка натомість підвищує ризик прихованого спротиву й сепарації. 

Стратегія, судячи з мови «подолання суперечностей» і єдиного набору індикаторів для всієї країни, тяжіє саме до уніфікації: єдиний зразок, до якого регіони мають «підтягнутись», без визнання, що шлях до спільної громадянської лояльності може бути різним у різних регіонах. Але все одно має бути якийсь зразок – хоча б в головах авторів Стратегії. Тоді питання: до якого «ідеального» регіону вони планують підтягнути всіх інших? Це особливо важливо для українського суспільства, де множинність ідентичностей не є відхиленням від норми. Українська політична спільнота формувалася саме через накладання різних історичних, мовних, культурних та релігійних досвідів. Тому завдання держави могло б полягати не в тому, щоб усунути цю множинність, а в тому, щоб створити рамку, в якій вона не перешкоджає спільній громадянській належності.

Мова як тест на стійкість ідентичності

Мовний кейс добре показує різницю між формальним виконанням вимог і реальною інтерналізацією ідентичності. Стратегія цитує дані 2021–2022 років (перехід на українську мову вдома з 64% до 71%, зниження вживання російської майже на 10%) як доказ «ефекту символічної відмови, свідомої ідентифікації населення себе українцями через мову». Свіжіші дані малюють складнішу й менш втішну картину.

За звітом Київського міжнародного інституту соціології (динаміка 1997–2026), частка тих, хто вважає за необхідне використовувати виключно українську мову в усіх сферах життя, зросла з 18% у 1997 році до 66% у 2024-му – а у 2026-му трохи знизилась до 65%. Мовний активіст Тарас Шамайда, один з авторів закону про державну мову, у грудні 2025 року каже прямо: «російської мови стало більше, ніж у 2022 році» – і уточнює, що це не повернення до довоєнного рівня 2021 року, а помітний відкат порівняно з піком 2022–2023 років.

Ще показовіше – свіже опитування Київської міської ради серед школярів 8–12 класів (травень 2026, 6712 учасників). За результатами 95% учителів на уроках говорять переважно чи виключно українською – формальний навчальний процес цілком україномовний. Але одразу після дзвінка ситуація змінюється: 32,3% школярів спілкуються переважно чи виключно російською на перервах, а 33,3% – у дружньому колі поза школою. Дослідники самі назвали це «ефектом перерви»: українська виграла клас, але ще не виграла коридор – вона мова підручника, але ще не завжди мова жарту й дружби. Серед бар’єрів школярі назвали не ідеологічний спротив, а побутову інерцію: звичку (62,6%), російськомовне сімейне середовище (46,7%), відсутність українськомовного середовища (37%).

Тут доречна модель Герберта Келмана (Herbert Kelman, 1958), яка розрізняє три механізми зміни поведінки під соціальним впливом: 

• комплаєнс – людина підкоряється, щоб уникнути осуду, і повертається до попередньої поведінки, щойно зникає нагляд; 
• ідентифікація – поведінка тримається на бажанні належати до групи; 
• інтерналізація – нова поведінка стає частиною власних переконань незалежно від нагляду. 

«Ефект перерви» – підручниковий приклад комплаєнсу: діти говорять українською під контролем учителя й повертаються до звичної мови, щойно контроль знімається. Це суперечить формулюванню самої Стратегії про «свідому ідентифікацію» – тобто про інтерналізацію. Стратегія описала процес 2022 року мовою стійкого переконання, а свіжіші дані все більше нагадують ситуативне підкорення соціальному тиску, яке за визначенням менш стійке.

Той самий звіт КМІС фіксує зростання частки людей, які особисто знають випадки тиску за використання російської мови в побуті. Тут варто розділяти дві різні речі: соціологічно задокументоване сприйняття тиску респондентами – і юридично встановлений факт систематичних переслідувань. Перше підтверджене опитуванням, друге – окреме й політично навантажене питання.

Порівняння з мовною стратегією 2019 року («Сильна мова – успішна держава») показує ту саму логіку. Сама назва задає інструментальну рамку: мова цінна не сама по собі, а як засіб для «успішної держави». Формулювання мети майже дослівно повторює Стратегію ідентичності: «утвердження… на всій території» – без диференціації регіонів. Показове протиріччя з практикою: сам Шамайда наполягає на протилежному, кажучи, що Одесі й Півдню потрібна окрема, посилена увага, бо саме туди спрямована пропаганда. Практик говорить мовою диференційованого підходу – Стратегія написана мовою уніфікованого охоплення.

Релігійний кейс: не мовчанка, а підозра

Що здивувало: жодного разу в тексті документа не вжито слово «релігія», хоча є одна згадка про віру, і вона дуже показова. В аналітичній частині написано: «У рамках ідеологічної концепції “русского міра” серед українського населення пропагувався наратив про “нерозривну єдність” з “братнім народом”, спільну історію, російську мову, культуру та православну віру».

Тобто єдине місце в усьому документі, де православ’я взагалі згадується, – це перелік інструментів ворожої пропаганди. Автори не пишуть «релігія – важливий ресурс консолідації суспільства, який треба захистити від маніпуляції ззовні», вони чомусь ставлять православну віру в один ряд із «братнім народом» і «спільною історією» як складову наративу, яким маніпулює агресор. Це не нейтральна відсутність теми, а конкретна, хоч і непроговорена, рамка: віра тут постає як вразливість, канал впливу, а не як актив, на який можна спертись.

Як наслідок, Стратегія не пропонує жодного окремого механізму для мільйонів вірян, чия релігійна ідентичність не зводиться до інструменту чийогось впливу. Роберт Патнем (Robert Putnam, «Bowling Alone», 2000) документує: релігійні громади – один з найпотужніших генераторів соціального капіталу, довіри й взаємодопомоги в будь-якому суспільстві; ігнорувати цей ресурс, чи тим паче бачити в ньому переважно загрозу – це втрачати готовий інституційний канал консолідації. Порівняємо це з міжнародним досвідом примирення розділених спільнот – Угодою Страсної п’ятниці у Північній Ірландії (1998), де саме релігійно-конфесійний поділ був структурним, а не побічним чинником конфлікту, і саме тому механізми примирення будувались навколо визнання обох ідентичностей одночасно, а не «утвердження» однієї з них.

Чиї страхи це відображає

Тривога, яка стоїть за документом, не вигадана: 34% населення Сходу й Півдня 2022 року все ще ідентифікували себе громадянами колишнього СРСР – це задокументована вразливість, якою реально користується пропаганда держави-агресора. У цьому сенсі сек’юритизація ідентичності – тобто опис суспільного явища мовою екзистенційної загрози замість звичайної суспільної політики (Копенгагенська школа, Барі Бузан і Оле Вевер, «Security: A New Framework for Analysis», 1998) – тут не є параноїдальним перебільшенням.

Це не моя інтерпретація. це буквально перше речення профільного закону: він визначає засади політики «… як складової забезпечення національної безпеки України» – тобто сек’юритизація тут не аналітична рамка, яку я накладаю ззовні, а пряма законодавча настанова, вписана в преамбулу. На корист цього висновку говорить факт, що Стратегія спричинила прийняття лише одного підзаконного акта – Концепції військово-патріотичного виховання в системі Міністерства оборони України (наказ Міноборони від 14.08.2024 р. № 554). Тобто єдиний практичний, відстежуваний наслідок стратегії про «ідентичність» – відомчий військовий документ.

Але є й інший, суто інституційний вимір. Сама архітектура документа – координаційні ради, структурні підрозділи, посади «фахівців з утвердження ідентичності» – створює апарат, який матиме власний інституційний інтерес у своєму відтворенні і «розмноженні» незалежно від фактичної ефективності. Вільям Нісканен (William Niskanen, «Bureaucracy and Representative Government», 1971) описував це як тенденцію бюрократій максимізувати бюджет і штат, а не результат: коли показник успіху – «кількість заходів» і «кількість утворених рад», апарат отримує стимул звітувати про процес, а не про ефект. Показово й те, що той самий шаблон – «утвердження… на всій території… до 2030 року», три однакові за логікою етапи, координаційні ради при місцевій владі – майже дослівно повторюється і в мовній стратегії 2019 року, і в цій. Це ознака радше відтвореного бюрократичного шаблону стратегічного планування, який різні відомства незалежно застосовують до принципово різних, живих і нелінійних соціальних процесів, ніж індивідуально продуманого під конкретну проблему рішення.

А що з «попередниками»?

До речі. Як витікає з Пояснювальної записки, нинішня політика не виникла з нуля – їй уже передували Стратегія національно-патріотичного виховання 2019 року, План її реалізації на 2020–2025 роки та Державна цільова соціальна програма національно-патріотичного виховання до 2025 року. При цьому Стратегія 2019 року вже визначала національно-патріотичне виховання одним із пріоритетних напрямів державної і суспільної діяльності та спиралася на ті самі чотири цінності – самобутність, волю, соборність і гідність. Отже, перед ухваленням нового Закону та Стратегії 2023 року держава вже мала чотирирічний стратегічний і програмний цикл, покликаний досягти дуже подібних цілей. Тим більше показово, що Стратегія 2019 року втратила чинність лише у вересні 2024 року, тоді як План 2020–2025 і програма 2021–2025 були ще чинними у відповідних періодах та зазнавали змін. Тому перед тим, як пропонувати нову систему «утвердження ідентичності» до 2030 року, логічно поставити просте питання: якими є результати попередньої політики, які її цілі були досягнуті, які не досягнуті і чому? Чи є нова Стратегія справді новою політикою, чи фактично продовженням попередньої моделі без її повноцінної оцінки?

Але в тому і справа, що жодного публічного зведеного звіту про виконання цих документів не існує. Виходить типова картина для всього цього корпусу документів: кожна нова стратегія починається не з оцінки попередньої, а з чистого аркуша.

Висновок

Найсильніші частини Закону і Стратегії – там, де вони спираються на перевірені механізми: медіаграмотність як напрям має добру емпіричну базу, так само як інвестиції у спільні уніфікуючі інституції загалом статистично знижують міжгруповий фаворитизм. Найслабші – там, де не враховано, що мобілізаційна логіка військового часу не працює в повоєнний час, а іноді працює в протилежному або деструктивному напрямку. 

Обидва документи плутають гостру мобілізаційну потребу воєнного часу з довгостроковою архітектурою ідентичності, вимірюють процес замість результату, послідовно обирають уніфікацію замість інтеграції там, де йдеться про регіональну й мовну різноманітність, і трактують релігійну ідентичність мільйонів людей як вразливість, яку можна лише убезпечити, а не як ресурс, на який можна спертись. Мовний кейс 2025–2026 років тут особливо показовий – це вже не гіпотетичний ризик, а дані в реальному часі: те, що Стратегія у 2023 році описала як завершений, стійкий процес, насправді ще триває і, судячи з «ефекту перерви» та часткового відкату, може розвиватись у зовсім іншому, менш стійкому напрямку, ніж передбачали автори.