Чи можна захищати державу, не звужуючи свободу совісті? І чи може держава залишатися нейтральною, якщо релігійне середовище стає простором реальних безпекових ризиків?

Ці питання стали центральними під час вебінару «Як поєднати свободу віросповідання і національну безпеку? Чи час працювати над релігійною безпекою?», гостею якого стала пані Людмила Филипович — докторка філософських наук, професорка, провідна наукова співробітниця Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, президентка Української асоціації релігієзнавців.

Розмова відбулася в межах молодіжного проєкту «Молодь за майбутнє України: діалог, дослідження та творча медіаробота для консолідації українського суспільства та православ’я», що реалізується за підтримки уряду Німеччини (Zivik/IFA).

Війна не скасовує свободу — але змінює контекст

Одна з ключових тез пані Людмили Филипович звучала просто, але має далекосяжні наслідки: війна не скасовує свободу совісті та віросповідання. Водночас вона змінює безпековий контекст, у якому ця свобода реалізується.

Тому, на думку лекторки, Україні потрібен не підхід, за якого під підозру автоматично потрапляє ціла релігійна спільнота, а ризик-орієнтована модель.

Її логіка полягає в тому, що чим вищою є доведена загроза, тим більш обґрунтованими можуть бути державні обмеження. Але вони мають стосуватися конкретних дій, конкретних людей і конкретних доведених ризиків, а не віри, переконань чи самої конфесійної належності людини.

Це особливо важливо в ситуації, коли питання релігії в Україні дедалі тісніше переплітаються з питаннями війни, національної безпеки та російського впливу.

Не віра, а діяльність

Пані Людмила наголосила на принциповому розмежуванні: держава не повинна втручатися у те, у що людина вірить, але має реагувати на конкретну діяльність, якщо вона виходить за межі законного здійснення релігійної свободи й створює реальну загрозу.

Це стосується і релігійних організацій, які мають зв’язки з іноземними структурами.

У цьому контексті важливо розрізняти сам факт міжнародних або церковних контактів і ті випадки, коли релігійна інфраструктура може використовуватися для політичної пропаганди, виправдання агресії, вербування, поширення ворожнечі чи іншої діяльності, небезпечної для суспільства.

Саме тут, за словами лекторки, потрібні докази, експертиза і закон, а не суспільне таврування.

Релігійна безпека: нове українське поняття

Окрему увагу під час вебінару було приділено поняттю «релігійна безпека».

Пані Людмила зауважила, що це поняття значною мірою сформувалося саме в українському науковому дискурсі. І не випадково: досвід повномасштабної війни поставив перед Україною питання, для яких попередніх моделей часто виявилося недостатньо.

Релігійна безпека, за запропонованим підходом, не означає «безпеку держави від релігії». Навпаки — йдеться про такий суспільний порядок, за якого одночасно забезпечуються свобода совісті, релігійний плюралізм і захист від використання релігійного середовища для насильства, ворожнечі, зовнішнього політичного контролю чи дестабілізації.

У цій системі є щонайменше три рівні безпеки: безпека людини, безпека релігійної громади та безпека держави і суспільства.

І саме баланс між ними є найскладнішим.

Коли конфесійний конфлікт стає питанням національної безпеки?

Найгостріша частина дискусії стосувалася українського православ’я.

Війна зробила особливо помітним те, що раніше часто залишалося всередині церковної площини: суперечки між Українською Православною Церквою та Православною Церквою України сьогодні сприймаються суспільством не лише як богословська чи канонічна суперечка. Для частини українців питання церковної належності стало питанням національної ідентичності та безпеки. Для інших — навпаки, спроба ототожнити конфесійну належність із політичною позицією є небезпечною підміною понять. Саме тут виникає одна з найскладніших дилем українського сьогодення: як відрізнити реальну загрозу від колективної підозри?

Під час вебінару звучала думка, що в окремих середовищах УПЦ справді існують позиції та практики, які потребують державного реагування. Водночас це не означає, що відповідальність за них може автоматично переноситися на всіх священнослужителів і вірян цієї церкви.

Адже свобода совісті передбачає і право людини належати до релігійної громади, змінювати свої переконання або не сповідувати жодної релігії.

Хто визначає межу?

Одним із найважливіших питань вебінару стало питання експертизи.

Пані Людмила Филипович звернула увагу на те, що сучасна Україна гостро відчуває брак фахівців, здатних одночасно розуміти релігійні системи, право, суспільні процеси та безпековий контекст.Адже прочитати статут чи текст віровчення — недостатньо. Небезпечна ідея може бути сформульована дуже нейтрально, а її наслідки проявитися лише під час практичного застосування. Водночас одна й та сама релігійна концепція може по-різному реалізовуватися різними людьми та спільнотами.

Отже, питання не лише в тому, що написано в тексті, а й у тому, як ці переконання реалізуються на практиці. Це потребує не політичних ярликів, а серйозної міждисциплінарної роботи.

Чи потрібна Україні громадянська релігія?

Ще одна лінія дискусії виявилася не менш цікавою — розмова про громадянську релігійність. Українське суспільство справді переживає процес формування спільної системи символів, пам’яті, героїв та цінностей. Війна посилила цей процес. Але тут постає питання: чи може спільна громадянська ідентичність перетворитися на вимогу однаковості?

Під час розмови прозвучала принципова думка: українська єдність не обов’язково має означати єдність конфесійну. Можна мати різні релігійні традиції, різні богословські погляди й водночас залишатися частиною одного громадянського суспільства. Саме тому особливо важливо, щоб спільні українські цінності не ставали інструментом визначення «правильних» і «неправильних» громадян.

Фронт як простір іншої взаємодії

Парадоксально, але саме війна в деяких ситуаціях продемонструвала можливість значно ширшої релігійної взаємодії. Під час вебінару згадувався досвід військового капеланства, коли представники однієї християнської традиції намагаються задовольнити духовну потребу військовослужбовця, навіть якщо вона виходить за межі їхньої власної конфесійної практики. Це змушує подивитися на міжконфесійний діалог не лише як на красиву декларацію, а як на практичну відповідь на потреби людини.

І водночас ставить перед державою складні питання щодо рівності релігійних організацій, доступу до капеланської служби та критеріїв, за якими одна конфесія отримує певні можливості, а інша — ні.

Не перемогти одне одного, а навчитися жити разом

Гостра дискусія під час вебінару показала: українське суспільство сьогодні далеко не має єдиної відповіді на питання, де саме проходить межа між релігійною свободою і безпекою. 

І, можливо, це нормально. Бо ця межа не може визначатися лише емоціями воєнного часу. Але вона не може визначатися і так, ніби війни не існує. Україна має одночасно захищати себе від реальних загроз і зберігати свободу, заради якої вона бореться.

Саме тому особливо важливо розрізняти віру і дію, людину і інституцію, переконання і злочин, конфесійну належність і політичну позицію.

І, мабуть, найскладніше завдання для українського суспільства після війни полягатиме не в тому, щоб усі стали однаковими. А в тому, щоб навчитися залишатися разом, будучи різними.

Для молодого покоління це питання буде особливо важливим. Адже саме молоді українці визначатимуть, чи стане різноманітність джерелом конфлікту — чи, навпаки, однією з ознак зрілого демократичного суспільства.

Вебінар із пані Людмилою Филипович став частиною саме цієї розмови — про свободу, відповідальність, безпеку і майбутнє України.

Проєкт «Молодь за майбутнє України: діалог, дослідження та творча медіаробота для консолідації українського суспільства та православ’я» реалізується за підтримки уряду Німеччини (Zivik/IFA).