Авторки-учасниці Літньої школи Несіпбаєва Альміра, Распутна Дарина, Хомяк Анастасія
Чи можна за 5 днів навчитися тримати оборону, рятувати життя, плести обереги та громити ворожу пропаганду? У Вараші на літній школі проєкту «Молодь за майбутнє України» довели: можна. Особливо якщо ти – частина покоління, якому зовсім скоро відбудовувати цю країну.
Хоч зараз і канікули, будильник усе одно безжально нагадує: час прокидатися. Зізнаюся, вставати влітку трохи раніше, ніж хотілося б – той ще виклик. Хоча мені гріх скаржитися: я принаймні сплю у власному ліжку. Мої нові знайомі приїхали до Вараша буквально з усіх куточків країни – від Львова до Харкова – і вже кілька днів називають своїм домом готель «Вараш».
Я ж іду знайомими вулицями, повз місця, які знаю мало не із заплющеними очима, але цього разу навіть рідне місто ніби виглядає інакше, а я відчуваю себе в ньому гостею.
Перші, ще трохи несміливі знайомства швидко розчиняються у запахах м’яти, лаванди й сухих трав. Ми майструємо ляльки-мотанки, уважно закручуємо тканину, перев’язуємо нитки, і здається, що ця година створена виключно для спокою. Щоправда, спокій триває недовго.
Ледь моя мотанка встигає набути людських обрисів, як за кілька хвилин я вже біжу подвір’ям школи в жилеті з автоматом у руках. Ні, панікувати не варто, це лише лазертаг.
Хоча азарт там цілком справжній. Тут уже згадуються уроки «Захисту України»: тактика, укриття, командна робота. Поки суперники марно намагаються нас «ліквідувати», ми методично просуваємося вперед. Постріл. Ще один. На табло в когось мінус життя, а в нашої команди – плюс до впевненості й адреналіну. Здається, після такого можна трохи перепочити.
Аж ні.
Попереду – майстер-клас із домедичної допомоги.
І ось я вже старанно виконую серцево-легеневу реанімацію манекену, подумки наспівуючи “Stayin’ Alive”. Якщо вже фахівці радять цей ритм для масажу серця, то чому б і ні? Інструктор усміхається:
— Вітаю, пацієнт житиме.
Можна нарешті видихнути. Принаймні сьогодні я вже точно когось урятувала.
Після такого навіть звичайний обід здається маленькою нагородою. Ми швидко відновлюємо сили й вирушаємо до Green Zone, де на нас чекає ще одна зовсім інша битва — інформаційна.
Поки сонце повільно ховається за соснами, говоримо про пропаганду, когнітивні викривлення, довіру, інформаційну війну та про те, як медіа можуть не лише повідомляти новини, а й допомагати суспільству триматися разом.
І щойно завершується лекція, учасники дружно змінюють блокноти на купальники.
Басейн, волейбол, гарячий шашлик, гучні розмови і сміх. Схоже, саме так і народжуються спільноти. Дорогою додому ловлю себе на думці, що день промайнув підозріло швидко. Попереду ще дні цікавих лекцій, майстерень, нових вражень і емоцій.
Наступного ранку все повторюється: будильник, кава, дорога. Лише локація інша, а люди вже свої. Ми впізнаємо одне одного,, усміхаємося, перекидаємося поглядами та жартами..
Ранкову каву допиваємо вже під час першої лекції. Говоримо про фактчекінг, штучний інтелект, алгоритми соцмереж і те, чому сьогодні сумніватися – іноді значно корисніше, ніж беззастережно довіряти.
Далі група вирушає до Інформаційного центру “Полісся”, я ж цього разу дозволяю собі маленьку «журналістську прогулянку». Народившись у Вараші, я не раз бувала там раніше, тому вирішую залишити цю можливість своїм колегам із різних областей. Сподіваюся, їм було не менш цікаво відкривати місто, яке для мене давно стало звичним.
Повернувшись, ми змінюємо формат – одразу до роботи. Виконуємо журналістські завдання, модеруємо дискусії, імпровізуємо так, що в якийсь момент наша аудиторія перетворюється на справжнє телевізійне ток-шоу.
А остання зустріч дня зовсім несподівано стає схожою на групову розмову з психотерапевтом. Говоримо про конфлікти, про дім, про пам’ять, про те, чим пахне місце, куди завжди хочеться повернутися.
І саме тоді приходить усвідомлення: пам’ять зазвичай не обмежується фотографіями у фотоальбомі чи смартфоні. Пам’ять народжується в емоціях, у колі однодумців, у тій миті, коли в голові з’являється думка: «Було б добре провести так ще один день». Ми маємо берегти пам’ять і народжувати її, цінувати й плекати. Кажуть, той, хто не знає свого минулого, не має майбутнього. А ми вивчаємо минуле, щоб творити сучасність, яка формує наше майбутнє. Адже ми – МОЛОДЬ ЗА МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ.
