Авторки-учасниці Літньої школи: Несіпбаєва Альміра. Распутна Дарина, Хомяк Анастасія
Накласти джгут на рану чи розпізнати фейк у стрічці новин – що з цього сьогодні рятує більше життів? На літній школі журналістики у Вараші ми точно зрозуміли: ці навички рівноцінні. Слово під час війни може як лікувати, так і ставати зброєю масового ураження. Дезінформація працює за законами ударної хвилі: б’є не по одній людині, а по цілій громаді. Захист від інформаційної контузії – навичка, якій, на відміну від першої допомоги, у школі досі вчать далеко не всіх. Проєкт «Молодь за майбутнє України» став для нас інкубатором, де цю прогалину закривають у турборежимі.
Одна з перших подій – гра у лазертаг. Бігаючи зі зброєю та вираховуючи тактику супротивника, ловиш себе на думці про синдром «іграшкової війни». На полігоні все просто: якщо в тебе «поцілили», датчик подасть сигнал, ти перезавантажишся і почнеш спочатку. У грі завжди є право на помилку та умовне «нове життя». Проте в інформаційному просторі правила значно жорсткіші. Вчасно не розпізнаний фейк, запущений ворогом, не просто знімає «очки життя» – він сіє паніку, руйнує логістику волонтерів чи деморалізує ціле місто. Тут кнопки «перезапуск» немає і ніколи не буде.
Під час війни суспільство балансує на лезі бритви. З одного боку – громадянська мужність відкрито говорити про проблеми, корупцію чи помилки, аби їх виправити, з іншого – страх, що твоя критика стане паливом для ворожої пропаганди, яка миттєво роздме локальний скандал до масштабів «все пропало». Молодь проєкту зробила свій вибір: «Довіряти не можна, перевіряти». Перевірка фактів сьогодні – особистий бронежилет кожного громадянина.
І статистика лише підтверджує, наскільки цей бронежилет потрібен. Восени 2024 року понад 76 тисяч українців пройшли Національний тест із медіаграмотності – у 5,5 раза більше, ніж роком раніше. Понад 60% учасників становила молодь до 35 років, а найкращі результати показала вікова група 20–29 років. Водночас високий рівень медіаграмотності продемонстрували лише 46% учасників. Ці цифри вселяють оптимізм, але водночас нагадують: тест проходили люди, які самі захотіли перевірити свої знання, тож це радше показник небайдужості, ніж портрет усього суспільства.
Навіть короткі бліц-опитування під час наших зустрічей на проєкті доводять: найбільше новин ми споживаємо через телеграм-канали та від друзів. Що найнебезпечніше – навіть такий свідомий та досвідчений прошарок суспільства, як активна молодь, далеко не завжди задумується про першоджерела цієї інформації. Так формується небезпечний парадокс: ми споживаємо дедалі більше інформації саме там, де редакційної відповідальності найменше, а алгоритми охочіше просувають емоції, ніж факти.
Але як тримати цей інформаційний щит, коли стрічка новин щодня випалює емоції? Інструментом для лікування та ментального заземлення для нас несподівано став затишний майстер-клас із ручного створення ляльки-мотанки-травниці. Коли твої пальці відчувають аромат сухих цілющих трав, а думки фокусуються на давній традиції, хаос у голові стихає. Неможливо аналізувати інформацію та бачити маніпуляції, коли ти перебуваєш у стані хронічного стресу чи паніки. Мотанка стала символом збереження ідентичності та тиші, яка життєво необхідна для увімкнення критичного мислення. Спокійний розум – наша перша лінія оборони.
Ми завершуємо інтенсив із чітким усвідомленням того, якою має бути журналістика відновлення України. Наше завдання як нового покоління медіаторів – відійти від журналістики «катастроф та хайпу», наомість майбутнє потребує слова, яке будує, а не руйнує та паплюжить. Можна констатувати зраду й опустити руки, а можна підсвічувати складні зміни так, щоб люди бачили вихід і хотіли долучатися до відбудови своїх громад. Майбутнє не чекають, його конструюють уже зараз. І правильне розставлення ком у наших сенсах – це перший крок до спільної перемоги.
