Авторки-учасниці Літньої школи: Несіпбаєва Альміра. Распутна Дарина, Хомяк Анастасія
Слово «майбутнє» в Україні за останні роки набуло дивного присмаку відкладеного життя. «Після війни», «після перемоги», «коли виростеш» – нас привчали, що справжня дія почнеться колись потім, проте проєкт «Молодь за майбутнє України» повністю перевертає цю оптику. Ми – покоління, яке чітко усвідомило: наше завтра не настане саме по собі, як календарна дата. Воно будується прямо зараз – нашими руками, думками та голосами.
Стереотипний портрет сучасного підлітка чи студента часто обмежується безтурботним гортанням стрічки соцмереж та відстороненістю. Але реальність нашої генерації кардинально інша, адже ми дорослішаємо під звуки повітряних тривог, замість TikTok-трендів моніторимо збори, а на заміну класичних канікул обираємо вишколи з медіаоборони, домедичної допомоги чи тактики. Це не дитячі ігри. У кризових умовах будь-яка навичка – від накладання турнікета до вміння відрізнити фейк від факту – крок до нашої суб’єктності. Ми вчимося тримати удар фізично, щоб мати право захищати країну інтелектуально.
Звісно, ми маємо на кого рівнятися. Ми виросли на завітах Тараса Шевченка та державницьких змістах Михайла Грушевського. Але сьогодні наше покоління шукає орієнтири не лише на жовтих сторінках минулого. Наші герої ходять з нами одними вулицями, дихають цим же повітрям і змушують світ захоплюватися сучасною Україною тут і зараз. Ми рівняємося на Артура Дроня – поета, який з окопів передової доводить, що українська лірика може бути бронебійною. На Оксану Рубаняк з позивним «Ксена» – дівчину, яка змінила цивільне життя на кулемет і стала символом жіночої відваги. Ми захоплюємося Ярославою Магучіх, яка підіймає український прапор на світових п’єдесталах, та молодими науковцями, які під обстрілами патентують винаходи для фронту.
І водночас ми носимо в собі невимовний, гострий біль. Ми рівняємося на тих, хто вже ніколи не допише свій репортаж, не дослухає лекцію і не обійме близьких. На Романа Ратушного, який боровся за справедливість у столиці, а потім загинув під Ізюмом. На Максима Кривцова, чиї пророчі вірші залишилися жити після його загибелі. На Олександра Гряника, Данііла Савченка, Ігоря Мисяка – тисячі молодих, красивих, відчайдушних дівчат і хлопців, які віддали свої життя на полі бою. Усіх імен на одному аркуші точно не згадати – цей список закарбований кров’ю в самому серці нашої нації. Вони всі – дзеркало нашої генерації. Люди, які не чекали слушного моменту чи завершення війни, а просто взяли на свої юні плечі долю цілої країни. І ми не маємо права їх підвести.
Саме таку філософію дії плекає проєкт «Молодь за майбутнє України». Він об’єднує нас, абсолютно різних підлітків із різних громад, навколо однієї мети – стати голосом своїх міст і сіл. Під час запеклих дискусій про інформаційну гігієну ми зрозуміли, напевно, найголовніше: медіапростір – своєрідна лінія фронту. Ми вчимося створювати «слово, яке будує», відмовляючись від журналістської “джинси” і подібного шлаку.
Ми – генерація «попри все». Ми не чекаємо завтра, бо знаємо: майбутнє України вже настало. Воно пульсує у волонтерських хабах, пишеться в наших блокнотах і звучить нашими молодими голосами. Скоро ми повернемося додому (а хтось не їхав звідти) і продовжимо писати власну сильну незламну історію, яка вториться разом з нами. І поки б’ються серця українців – житиме нескорена Україна.
