За останні роки кожен із нас змінився. Хтось втратив дім, хтось — близьких, хтось пішов воювати. Ми всі отримали досвід, якого не обирали. І саме зараз, можливо, особливо гостро запитуємо себе: що в нас залишається незмінним? Що робить нас нами?

Із цього питання розпочалася одна з ключових розмов проєкту «Молодь за майбутнє України» — зустріч молоді на вебінарі з Наталією Кривдою, докторкою філософських наук, професоркою КНУ імені Тараса Шевченка, дослідницею культури, ідентичності та культурної пам’яті.

Але розмова швидко вийшла за межі філософського поняття. Ідентичність у трактуванні нашої гості — не абстрактна характеристика і не просто відповідь на питання «хто я?». У час війни вона стає питанням значно більшого масштабу: хто ми як суспільство, заради чого готові залишатися, захищати країну — і якою хочемо бачити її майбутнє.

Ідентичність як питання національної безпеки

Однією з центральних тез вебінару стала гіпотеза: національна ідентичність є одним із ключів до національної безпеки.

На перший погляд, зв’язок між культурою і безпекою може здаватися непрямим. Але, як наголосила Наталія Кривда, російсько-українська війна демонструє протилежне. Агресія спрямована не лише на територію чи ресурси — одним із її об’єктів є саме право України на власну історію, культуру, пам’ять і картину світу.

Тому знищення культурної спадщини — музеїв, архівів, пам’яток, церков — не можна сприймати як супутню шкоду. Коли горить архів, зникає частина пам’яті. Коли руйнується музей, майбутнє покоління втрачає можливість побачити матеріальні свідчення власної історії.

Культура в цій війні стає полем боротьби за смисли. І якщо раніше ми говорили про інформаційну чи гібридну війну, то дослідниця пропонує говорити про когнітивне протистояння — боротьбу за те, як людина сприймає світ, кому довіряє і якими словами описує реальність.

Людина — це не одна ідентичність

Окремий блок розмови Наталія Кривда присвятила ідеї множинності ідентичностей — спираючись на концепцію британського дослідника Ентоні Сміта.

Людина одночасно може бути матір’ю, професіоналом, вірянином, киянином, українцем, представником певної культурної спільноти. Ці ідентичності не конкурують між собою — разом вони формують складну картину особистості.

Але в кризові моменти їхня ієрархія змінюється.

Спікерка поділилася власним досвідом: після початку повномасштабного вторгнення її професійна ідентичність — докторки наук, директорки — тимчасово відійшла на другий план. На перше місце вийшло інше запитання: що я можу зробити для своєї країни?

Цей досвід дозволяє побачити ідентичність не як щось раз і назавжди задане, а як живу систему, що змінюється разом із людиною та обставинами.

Українцем не народжуються лише «по крові»

Особливо важливою стала розмова про те, якою саме є українська національна ідентичність.

Наталія Кривда запропонувала розглядати її на перетині двох підходів — етнокультурного та ціннісно-громадянського. З одного боку, Україна має відновлювати те, що роками знищувалося: мову, культуру, пам’ять — а також спадщину кримських татар, євреїв, греків, гагаузів та інших спільнот. З іншого — українська нація не може будуватися виключно на походженні.

«Я тільки наполовину українка», — сказала дослідниця, розповідаючи про власне коріння. Її мати — росіянка, яка живе в Україні з 1954 року, говорить українською та підтримує армію. Донька має грузинське, вірменське, російське й українське походження — і з 2014 року служить бойовою медикинею.

Для нашої гості це приклади того, що українська ідентичність — не питання «крові», а значною мірою питання свідомого вибору. Саме тому Україну вона визначає як політичну націю — спільноту громадян різного походження, яких об’єднують спільні цінності та відповідальність.

Що буде з українською ідентичністю після війни?

Учасники вебінару поставили й складніше питання: якщо ідентичність так потужно посилюється в моменти кризи — чи не залежить її сила від існування зовнішнього ворога? Війна створює дуже потужне «ми». Але одного дня вона завершиться. Що тоді залишиться основою нашого єднання?

Відповідь на це питання особливо важлива саме зараз. Українське суспільство не може будувати майбутню ідентичність лише на травмі та протистоянні. Після перемоги потрібні будуть позитивні відповіді: якою є Україна, заради чого ми хочемо тут жити і що нас об’єднує, крім спільного ворога?

Чи може держава формувати ідентичність?

Наталія Кривда наголосила: ідентичність давно стала предметом державної політики. Освіта — від дитячого садка до університету — є одним із найпотужніших інструментів. Але тут виникає принципове питання: де проходить межа між підтримкою спільної ідентичності та нав’язуванням «правильної»?

Особливо в демократичній і поліетнічній Україні, де люди мають різне походження, мову, релігію та культурний досвід. Відповідь дослідниці — не в уніфікації. Йдеться про рівні умови для розвитку різних культур при одночасному формуванні спільного громадянського простору.

Ідентичність починається з повсякденного вибору

Важливою частиною вебінару стала практична робота: молодь шукала конкретні інструменти, якими кожна людина може зміцнювати українську ідентичність.

Це не лише великі державні стратегії. Це мова, яку ми використовуємо щодня; книжки, які читаємо; музеї, які відвідуємо; культурний продукт, який підтримуємо; волонтерство та громадська участь; здатність критично мислити й розпізнавати маніпуляції. І — готовність не просто називати себе частиною спільноти, а діяти як її член.

Мабуть, у цьому і полягає головний висновок розмови: українська ідентичність не є застиглою конструкцією. Вона формується культурою, пам’яттю та обставинами — але також нашим щоденним вибором.

Відновлюючи Україну після війни, нам доведеться відбудовувати не лише міста та інституції. Нам потрібно буде відповісти на складніше питання: яке суспільство ми хочемо відновити і що саме має тримати його разом?

І відповідь на нього, можливо, починається з простого: хто ми є — після всього, що з нами сталося?