Вітаю шановне панство, я Тетяна Деркач, релігійна публіцистка, яка вивчає український церковний конфлікт вже близько 20 років.  Свого часу я була активним його учасником на одній зі сторін, тобто, була занурена в суспільні дискусії, у мене вийшов на цю тему не один десяток статей і навіть книга. Але з певного часу мені стало дискомфортно в тій точці, де я була, і почався мій шлях трансформації та рефлексії. Церковне питання з суспільних дискусій перейшло в площу грубих фізичних конфліктів, і я вирішила «покинути цей чат», але не видалити весь цей скажений тік-ток. І наразі я намагаюсь подивитись на церковну поляризацію не збоку чи зверху, а просто з іншої реальності. Зокрема, подивитись на все це очима гуманітарних наук, які зазвичай в церквах рідко вивчають через певні перестороги. Ідея така: якщо з конфлікту прибрати специфічну, оцю пташину церковну благочестиву мову, то дії, мотивації, наміри та аргументи учасників виглядають дещо інакше.

Будь-який вебінар – це презентація автором його позиції, його досліджень і висновків, і тому цей вебінар – презентація моєї точки зору на проблему, вистражданої точки зору, але він має інтерактивну складову, тому всі учасники будуть запрошені до обговорення. Як я пропоную зробити: я презентую кілька вузлових блоків, як я їх бачу, і після кожного запропоную питання і для церковної молоді, і для світської. Я буду переперевіряти свої висновки вашими зауваженнями. 

Чому такий мікшований формат – світська молодь і церковна молодь? Тому що іноді корисно вийти зі своєї бульбашки – а релігійне життя – це майже завжди бульбашка – і почути, як це все виглядає зі сторони. Світська молодь і її позиція по релігійному питанню – це дуже важливо, тому що у нас світське суспільство якраз часто бере приховану участь у релігійному конфлікті в ролі судді – в соціологічних опитуваннях. І на них орієнтуються різні, як це зараз модно казати, актори і стейкхолдери.

Отже. Я хотіла б почати зі свого спостереження, що конфлікт всередині українського православ’я — це вже давно не тільки про Церкву. Цей конфлікт давно перестав бути лише внутрішньоцерковною справою. Він поступово став частиною ширших процесів, які відбуваються в українському суспільстві. Він впливає не лише на церковне життя, а й на рівень довіри між людьми, на місцеві громади, на ставлення до держави, на політичні дискусії, безпеку, навіть економічну поведінку людей і на те, як ми сприймаємо один одного як громадян однієї країни.

Саме тому сьогодні серед нас є церковна молодь, і люди, які взагалі можуть не вважати себе релігійними. Бо питання, яке ми будемо обговорювати, значно ширше за питання канонічного статусу чи церковної юрисдикції. Тобто, ми зараз будемо розглядати цей конфлікт не сам по собі, а в контексті всієї країни, її стійкості, обороноздатності, виживаності тощо.

Ми говоритимемо про те, як багаторічний церковний конфлікт впливає на здатність українського суспільства залишатися єдиним. Як церковний конфлікт став частиною великої системи українських суспільних поділів. 

Блок 1. Вузли накопичення конфліктів

Для наочності я намалювала (точніше, ШІ намалював) таку картинку.

Давайте зробимо невеликий крок назад.

У 1991 році Україна стала незалежною державою. Разом із розривом політичного зв’язку з Радянським Союзом виникло питання: якою має бути українська православна церква? Саме тоді з’являється перший вузол конфлікту — питання канонічного статусу.

Здавалося б, це суто церковна проблема. Але вже дуже швидко вона перестає бути лише церковною. Москва починає протидію, що призводить до створення у 1992 році УПЦ Київського патріархату. І це запускає новий вимір конфлікту — розкол ідентичностей. Для одних важливішою стає ідея власної української Церкви, для інших — збереження канонічної спадкоємності. Поступово люди починають по-різному відповідати вже не лише на питання «яка Церква правильна», а й «хто ми як православні українці».

Далі до цього додається політика, а точніше, те, що ми зараз називаємо «цивілізаційним вибором». Події від Помаранчевої революції до Революції Гідності ще сильніше політизують церковне середовище. Церкви дедалі частіше починають сприйматися не лише як релігійні інституції, а й як учасники суспільних і політичних процесів.

Після 2014 року починається війна. І разом із нею виникає ще один вимір — безпековий. У суспільстві дедалі частіше ставлять питання вже не тільки про канонічність чи історію, а й про ризики для державної безпеки. Усередині самої УПЦ теж починаються складні процеси переосмислення власної ідентичності.

В 2019 році з’являється ПЦУ і починаються процеси переформатування українського православ’я. Постає питання церковної легітимності – хто має право представляти українське православ’я.

Повномасштабне вторгнення 2022 року робить ситуацію ще складнішою. Війна різко підсилює всі попередні суперечності, але водночас додає ще один дуже потужний фактор — колективну травму.

І якщо уважно подивитися на цю схему, можна побачити одну закономірність. Кожен новий етап не замінював попередній. Канонічний конфлікт нікуди не зник після появи політичного. Політичний не зник після початку війни. Безпековий не скасував історичних суперечок. Кожен новий шар просто нашаровувався на попередні.

Еволюція предмета конфлікту:

1990–1991 — Канонічний статус (хто ми?)

1992 — Розкол ідентичностей (з ким ми?)

2005–2013 — Політика (на чиєму ми боці?)

2014 — Війна. Безпека (чи становимо ми чи хтось інший ризик для держави? Хто зайвий?)

2019 — Легітимність (хто має право представляти українське православ’я?)

2022 — Колективна травма (як війна змінила всіх учасників конфлікту?)

Саме тому сьогодні ми маємо справу вже не з одним конфліктом, а з дуже складною системою взаємопов’язаних конфліктів всередині православ’я.

Своєю чергою, цей внутрішній конфлікт вплетений в інші суспільні дискусії: 

• історичну;
• політичну;
• безпекову;
• правову;
• символічну;
• психологічну;
• культурну;
• медійну;
• міжнародну (дипломатичну).

Зафіксуємо: ми маємо справу вже не з окремою проблемою, а з системою взаємопов’язаних проблем. А тепер виникає наступне питання: якщо конфлікт став системним, то який його головний вплив на всю країну? На мою думку, відповідь — це поступове руйнування суспільної довіри. І саме про це я пропоную поговорити далі.

Церковна поляризація, не будучи прямою причиною інших суспільних розколів, на моє глибоке переконання, виконує роль підсилювача й легітиматора вже наявних напруг: вона дає їм:

• мову, 
• моральне виправдання 
• і інституційну інфраструктуру для відтворення (парафії, медіа, амвон).

Розхитуючи довіру, вона б’є не по церквах, а по здатності держави й суспільства функціонувати.

Блок 2. Ключові поляризації, які підсилює церковний конфлікт

Давайте візьмемо за основу дослідження ОПОРи.

1. Військові ↔ цивільні («тил»)

З одного боку, ми бачимо, що між військовими та цивільними починає накопичуватися взаємне нерозуміння. Частина військових говорить про відчуття несправедливості, недостатнього визнання своєї жертви та страх бути забутими після війни. Частина цивільних, своєю чергою, відчуває втому від війни, напругу через мобілізацію і дедалі більше дистанціюється від фронту.

Як церковний конфлікт підсилює цю поляризацію? Для багатьох військових питання церковної належності давно перестало бути богословським. Воно сприймається насамперед через призму безпеки та особистого бойового досвіду. Частина військових безпосередньо стикалася на прифронтових чи деокупованих територіях із випадками, коли окремі священнослужителі УПЦ були засуджені або підозрювалися у співпраці з окупаційними силами чи поширенні проросійської пропаганди. Незалежно від того, наскільки ці випадки репрезентують усю Церкву (а провід УПЦ переконує, що не репрезентують), вони формують узагальнене сприйняття інституції як потенційного ризику для безпеки.

Тому для військового питання звучить вже не так: «Яка ця Церква канонічно?», а зовсім інакше: «Чи можу я довіряти інституції, яка перебуває в моєму тилу?»

А довіра до тилу — одна з базових категорій військової культури. Якщо виникає підозра, що тил може бути нелояльним або неоднорідним, це безпосередньо впливає на моральний стан людей, які воюють.

Чому це підсилює поляризацію? Проблема полягає не лише в окремих випадках колабораціонізму, а й у тому, як інституція реагує на них. Якщо суспільство не бачить чіткої та переконливої внутрішньої реакції на такі випадки, формується враження, що інституція не здатна провести зрозумілу межу між власною релігійною ідентичністю та неприйнятною поведінкою окремих представників. І церква перестає бути зовнішнім спостерігачем «земних справ».

Саме це суспільне сприйняття стає каталізатором недовіри.

І є інший вимір: тисячі вірян УПЦ воюють на фронті, і у них своя оптика щодо тилу, де відбуваються силові переходи громад, а точніше храмів. Виникає думка: «поки ми тут воюємо за державу, держава сприяє знищенню моєї церкви». А церковна ідентичність часто більш важлива для віруючого, аніж національна, політична чи державницька.

Що відбувається далі? Далі запускається своєрідна петля взаємної делегітимації.

Недовіра до окремих представників переноситься на всю церковну спільноту. У суспільній дискусії дедалі частіше виникає прихована логіка: якщо ваша інституція не змогла чітко відмежуватися від нелояльних представників, то її моральне право говорити про власні втрати, біль чи несправедливість також ставиться під сумнів.

Так формується ієрархія страждань: одні жертви війни визнаються більш «справжніми», ніж інші. У відповідь у вірян УПЦ посилюється відчуття колективного покарання: вони сприймають себе як людей, яких судять не за особистими вчинками, а за належністю до певної інституції. Це ще більше зміцнює взаємну недовіру.

У результаті церковний конфлікт перестає бути лише суперечкою між двома юрисдикціями. Він починає впливати на те, кому в суспільстві ми готові довіряти, чий біль визнаємо справжнім і кого вважаємо морально легітимним. Саме так він стає каталізатором ширшої суспільної поляризації між «фронтом» і «тилом».

2. ВПО ↔ приймаючі громади

Однією з найпомітніших поляризацій, про яку говорить дослідження ОПОРИ, є напруга між внутрішньо переміщеними особами та приймаючими громадами. З часом початкову хвилю співчуття дедалі частіше змінюють взаємні претензії, втома, недовіра та відчуття несправедливості. Переселенці нерідко відчувають, що до них ставляться як до «чужих», а місцеві громади — що саме вони несуть основний тягар війни.

Як церковний конфлікт підсилює цю поляризацію? Сам по собі переїзд уже робить людину носієм певних стереотипів. Але церковний конфлікт додає ще один маркер — конфесійну географію. Якщо регіон асоціюється з великою кількістю громад УПЦ, то разом із територією людина може успадковувати й певну репутацію, навіть якщо вона особисто ніколи не була церковною або належить до іншої конфесії. Тобто оцінюється вже не конкретна людина, а образ регіону, з якого вона приїхала.

У результаті церковний конфлікт надає вже існуючим територіальним стереотипам додаткового морального змісту. Питання «звідки ти?» непомітно перетворюється на питання «наскільки ти свій?».

І навіть якщо така логіка майже ніколи не озвучується прямо, саме вона здатна непомітно підсилювати дистанцію між переселенцями та приймаючими громадами. Парафії УПЦ (МП) домінують у частині фронтових та деокупованих регіонів. Переселенці звідти автоматично потрапляють під підозру щодо лояльності — не через власні дії, а через конфесійну «прописку» громади, з якої вони виїхали. Церковний конфлікт тут дає готову мову підозри («звідти, де УПЦ МП») для й так напруженого прийняття ВПО.

3. Українці в Україні ↔ українці за кордоном

Після початку повномасштабної війни між українцями, які залишилися в країні, і тими, хто виїхав за кордон, також почала накопичуватися напруга. Частина людей в Україні вважає, що емігранти поступово втрачають зв’язок із реальністю війни, тоді як багато українців за кордоном відчувають, що їхній внесок у допомогу Україні недооцінюють або взагалі не помічають.

Як церковний конфлікт підсилює цю поляризацію? Для мільйонів українців, які виїхали після 2022 року, саме церковні громади стали одним із перших місць, де можна було знайти підтримку, гуманітарну допомогу, спілкування українською мовою та відчуття спільноти.

Але історично значна частина цієї інфраструктури за кордоном уже існувала у вигляді парафій УПЦ або структур, пов’язаних із Російською православною церквою. Тому в українському суспільстві дедалі частіше виникає питання: «Яку Україну представляє ця громада?»

Із безпекової точки зору сама належність громади до певної церковної мережі починає сприйматися як потенційний фактор ризику.

Чому це підсилює поляризацію? Проблема полягає в тому, що інституційна належність часто починає переважати над реальними діями конкретної громади. Навіть якщо вона допомагає українським біженцям, збирає кошти для ЗСУ або підтримує Україну в інформаційному просторі, ці обставини можуть залишатися поза увагою. Натомість визначальним стає сам факт її включеності до церковної мережі, яка в Україні викликає безпекові підозри.

У результаті церковний конфлікт переноситься далеко за межі України. Він починає впливати не лише на взаємини між православними юрисдикціями, а й на рівень довіри між самими українцями — тими, хто залишився вдома, і тими, хто вимушено будує нове життя за кордоном.

4. Політична поляризація

Україна – гібридна демократія з нестійкою політичною моделлю, де, власне, політичний процес відбувається часто не з тією метою, яка прописана в законах (щоб в управлінні країною було представлено якомога більше груп населення). Мова йде про боротьбу за владу, ресурси, вплив.

Політична поляризація залишається однією з головних ліній напруги в українському суспільстві. Попри війну й певну консолідацію навколо державності, політичні сили продовжують шукати теми, які дозволяють мобілізувати власних прихильників і поставити опонентів у складне становище – ціною суспільного консенсусу.

Як церковний конфлікт підсилює цю поляризацію? В Україні церковне питання майже від самого початку незалежності використовувалося політиками як ресурс легітимації. Підтримка тієї чи іншої православної юрисдикції дозволяла демонструвати власну позицію щодо української державності, історичної пам’яті чи геополітичного вибору.

Після початку повномасштабної війни церковний конфлікт набув ще одного виміру — безпекового. Питання ставилося вже не лише про історію чи канонічність, а й про потенційні ризики для державної безпеки. У такій ситуації будь-яке рішення щодо діяльності УПЦ автоматично виходило далеко за межі церковної тематики.

Чому це підсилює поляризацію? Хорошим прикладом став закон про заборону діяльності релігійних організацій, афілійованих із Російською православною церквою. Формально його метою було мінімізувати безпекові ризики в умовах війни. Проте суспільна й парламентська дискусія показала, що церковне питання водночас стало й інструментом політичного протистояння.

Для одних підтримка закону була способом продемонструвати рішучість у захисті держави. Для інших — нагодою поставити під сумнів послідовність влади або звинуватити її в недостатній або, навпаки, надмірній жорсткості.

У результаті церковна тема перестає бути лише предметом релігійної політики. Вона стає маркером політичної лояльності: позиція щодо церковного питання дедалі частіше починає сприйматися як відповідь на запитання: «Наскільки ти свій для держави?»

Саме тому будь-яка дискусія про православ’я ризикує дуже швидко перетворитися на дискусію про владу, опозицію, патріотизм і державну безпеку. А це ще більше ускладнює пошук рішень, які були б прийнятними не лише політично, а й суспільно.

Парадокс полягає в тому, що церковне питання сьогодні майже не має самостійної електоральної ваги. Більшість виборців обирають політиків не за їхніми релігійними поглядами. Проте саме через свою високу символічну чутливість церковний конфлікт залишається зручним інструментом політичної мобілізації та взаємного тиску між політичними силами.

Це такий парадокс української політики: церква вже не визначає вибори, але все ще може визначати політичний порядок денний. Саме це і робить її таким зручним каталізатором поляризації.

5. Мовно-культурна поляризація

Після 2022 року питання мови, символів, історичної пам’яті та культурної спадщини стали одними з головних маркерів української ідентичності. Для багатьох українців вони перестали бути лише питанням традиції чи особистого вибору й почали сприйматися як питання державної стійкості та національної безпеки.

Як церковний конфлікт підсилює цю поляризацію? Особливість Церкви полягає в тому, що вона не лише проповідує віру, а й зберігає культурну пам’ять. Саме тому майже кожне церковне рішення набуває ширшого культурного змісту.

Наприклад, День Української Державності святкується саме в день Хрещення Русі. Коли Православна Церква України перейшла на новоюліанський календар, держава також перенесла це свято з 28 на 15 липня. Формально йдеться про календар, але фактично — про переосмислення історичного наративу та символів української державності.

Так само і питання мови богослужіння. Здавалося б, це внутрішня справа церковної громади. Але в умовах війни воно сприймається як відображення значно ширшої суспільної дискусії про місце української та російської мов у публічному просторі.

Чому це підсилює поляризацію? У результаті церковний конфлікт робить культурні відмінності морально значущими. Дискусія вже точиться не лише про те, якою мовою молитися чи за яким календарем святкувати, а про те, яку культурну модель України ми підтримуємо.

Саме тому навіть питання, які в іншій ситуації могли б залишатися внутрішньоцерковними, набувають великого суспільного резонансу. Церковний конфлікт стає своєрідним дзеркалом мовно-культурної поляризації українського суспільства і водночас підсилює її, надаючи культурним символам додаткового, сакрального значення.

6. Поляризація моделей держави (яку Україну ми будуємо?)

Якщо уважно подивитися на всі попередні поляризації, можна побачити, що вони поступово зводяться до одного фундаментального питання. Ми сперечаємося вже не лише про Церкву. Ми сперечаємося про те, якою має бути сама українська держава і суспільство після війни.

Як церковний конфлікт підсилює цю поляризацію? У церковному конфлікті дуже часто стикаються дві різні логіки. Перша — це логіка патримоніальної держави. Держави, де вплив визначається близькістю до центрів влади, наявністю покровителів, доступом до ресурсів, історичними привілеями та можливістю відстояти інтереси своєї групи. У такій моделі й церковні спільноти природно шукають політичних союзників, здатних захистити їхні позиції.

Друга — це логіка відкритого суспільства. Тут головною цінністю стають не зв’язки з владою, а довіра між людьми, рівність правил для всіх, здатність домовлятися та співпрацювати попри відмінності. У цій моделі Церква також може бути впливовою, але не через політичне лобіювання, а через суспільний авторитет.

Чому це підсилює поляризацію? Тому що за церковними дискусіями насправді стоїть значно глибше питання: Як ми взагалі уявляємо майбутню Україну? Чи це буде суспільство, у якому кожна група виборює для себе особливий статус і гарантії через наближеність до влади? Чи це буде суспільство, у якому різні групи навчаються співпрацювати на основі спільних правил і взаємної довіри?

Чому це надважливо? Бо тут ми виходимо на поняття спільного блага. Бо спільне благо — це не ситуація, коли всі погодилися між собою. Це ситуація, коли навіть люди з різними поглядами здатні довіряти правилам, інституціям і одне одному настільки, щоб разом будувати спільне майбутнє.

Блок 3. Суспільна довіра як основа побудови спільного блага

Якщо уважно подивитися на всі ці поляризації, можна помітити одну спільну рису. Вони різні за змістом — про війну, політику, мову, Церкву чи діаспору. Але руйнують вони завжди одне й те саме — суспільну довіру. Саме довіра є тим невидимим ресурсом, який дозволяє різним людям залишатися одним суспільством навіть тоді, коли вони не згодні одне з одним. 

Ми часто говоримо про довіру так, ніби це якась моральна чеснота. Мовляв, добре було б більше довіряти одне одному. Але гуманітарні науки дивляться на довіру зовсім інакше. Для них довіра — це не емоція і не чеснота. Це суспільна технологія. Це механізм, без якого сучасна держава просто не може нормально працювати.

Якщо довіра падає, країна не просто стає більш «чварливою». Вона стає дорожчою, повільнішою і менш ефективною.

Тому давайте трошки теорії про те, як довіра відображається на життєдіяльності суспільства.

1. Ніклас Луман. Довіра економить сили суспільства

Ми не можемо щодня перевіряти кожну людину, кожен документ і кожне рішення. Тому суспільство працює завдяки довірі. Вона дозволяє нам діяти навіть тоді, коли ми не знаємо всього про іншу людину.

Коли довіра зникає, її місце займають перевірки, контроль, бюрократія й підозра. Суспільство починає витрачати величезні ресурси просто на те, щоб переконатися, що його не обманюють.

Ключова ідея: довіра знижує «вартість» життя суспільства.

2. Роберт Патнем

Є два види довіри:

– Ми природно довіряємо своїм: родині, друзям, своїй громаді чи своїй Церкві. Це називається партикулярною довірою.

– Але сильне суспільство виникає тоді, коли люди здатні довіряти не лише “своїм”, а й незнайомим людям та інституціям. Саме це Патнем називає генералізованою довірою.

Його ключова ідея: якщо довіряємо тільки своїм — суспільство розпадається на окремі “бульбашки”. Зникає здатність об’єднуватися заради спільних цілей, навіть якщо вони вигідні всім.

3. Френсіс Фукуяма

Довіра — це економічний ресурс

Економіка працює швидше там, де люди довіряють одне одному. Там легше створювати бізнес, інвестувати, укладати довгострокові угоди й розвивати підприємництво.

Якщо довіри мало, усе стає дорожчим: більше договорів, більше перевірок, більше судів, більше ризиків.

Ключова ідея: низька довіра робить країну біднішою.

4. Макс Вебер

Держава теж живе завдяки довірі

Держава не може існувати лише завдяки силі чи покаранню. Люди мають добровільно визнавати її правила, рішення та інституції як легітимні.

Коли довіра до інститутів руйнується, люди дедалі менше готові співпрацювати з державою, навіть якщо формально її закони залишаються чинними.

Ключова ідея: без довіри немає справжньої легітимності держави.

Тобто, повторю коротко:

• Луман — довіра робить суспільство простішим. 
• Патнем — довіра дозволяє співпрацювати з незнайомими людьми. 
• Фукуяма — довіра робить економіку сильнішою. 
• Вебер — довіра робить державу легітимною. 

Тому головне питання церковного конфлікту — це не лише «хто правий історично, канонічно чи політично». Головне питання — що цей конфлікт робить із суспільною довірою. Саме вона є фундаментом спільного блага.

Церковний конфлікт — не окрема лінія тріщини, а «детонатор» під загальний фундамент довіри, тому його наслідки некоректно вимірювати лише в церковних категоріях (кількість парафій, юрисдикційна карта). Правильна одиниця виміру — здатність суспільства кооперуватися взагалі.

І каверзне питання на завершення: 

Що небезпечніше для країни: жити без повної правди чи жити без довіри? Чи готові ми пожертвувати єдністю заради повної справедливості? Або справедливістю заради єдності?