Тетяна Деркач, релігійна публіцистка

Доповідь релігійної публіцистки, головної редакторки “Релігія в Україні” Тетяни Деркач на конференції на науково-практичній конференції «Спільне благо: цінності та смисли, навколо яких можлива відбудова України» 2 червня 2026 року. Цей захід відкрив Всеукраїнський проєкт «Молодь за майбутнє України: діалог, дослідження та творча медіаробота для консолідації українського суспільства та православ’я» — семимісячну програму для молодих лідерів та активістів із малих міст і сіл України, яка реалізується Громадською організацією «Софійське Братство» та Державним університетом «Київський авіаційний інститут» за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини Zivik/IFA.

Я хотіла б почати з епіграфу – цитати з одного відчайдушного тексту, який я побачила в соцмережах: «Український патріотизм — найдешевший у світі. Бо тільки тут тобі можуть розказувати, що життя безцінне, і одночасно чекати, що ти віддаси його безкоштовно і мовчки. Не треба псувати красиву легенду».

За цим епіграфом стоїть певний соціологічний діагноз, про який мені б хотілось сьогодні розповісти. Є незручне питання, яке люди сьогодні часто ставлять собі приватно, але рідко вголос: чому в країні, що воює за свободу і гідність, люди бояться власної держави? Це питання не риторичне, а діагностичне. І від того, яку ми дамо відповідь і як відрефлексуємо на ті феномени, які, принаймні, мені впали в око, залежить зміст і контекст створення спільного блага як точки відліку нашої повоєнної єдності.

Мої колеги сьогодні багато говорили про спільне благо як про мету, як питання цінностей і концепцій. Але я хочу поговорити про перешкоду, про розрив між концепцією і реальністю. Точніше — про одну дуже конкретну перешкоду, що робить будь-яку мету недосяжною.

Почну з простого питання: навіщо суспільству взагалі потрібне узгоджене спільне благо? Що воно дає? Відповідь є простою, але фундаментальною. Суспільство — це група (навіть групи) людей, що мусять жити разом незалежно від того, чи хочуть вони цього. Вони конкурують за одні ресурси, їхні рішення впливають одне на одного, і коли виникає конфлікт, вони іноді не можуть просто розійтись,. Це створює одну центральну проблему: як координувати дії людей з різними інтересами — без постійного насильства?

Узгоджене спільне благо є відповіддю на цю проблему. Воно дає координацію без примусу. Воно дає легітимність рішенням — навіть тим, хто програв у конкретній ситуації. Воно дає горизонт довгострокового планування. І воно дає відповідь на питання «хто ми є разом» — що є принципово іншим від питання «хто я є окремо».

Але тут є важливий нюанс — і він є ключовим для всього що буде далі. Американський філософ Джон Роулз, автор теорії справедливості як першої чесноти громадських інститутів («Теорія справедливості»), запропонував думку, що мінімальне спільне благо є не спільною мрією. Це є спільна процедура, що захищає кожного від того, щоб чужа мрія знищила його власну. Тобто, спільне благо починається не з цінностей — а з правил гри, що є справедливими для всіх.

І саме тут — в цих правилах, у їхній справедливості і передбачуваності — знаходиться проблема, про яку я хочу говорити сьогодні.

ЧАСТИНА І: Феноменологія. ЯК ЛЮДИНА ПЕРЕЖИВАЄ ДЕРЖАВУ

Коли ми говоримо про державу, зазвичай маємо на увазі абстракцію – Конституцію, інститути, суверенітет, закони. Але для звичайної людини держава є не абстракцією. Вона є відчуттям.

Тобто, феноменологія держави — це спроба зрозуміти державу не лише як юридичний механізм чи політичний інститут, а як переживання, досвід перетину чи зіткнення: як люди сприймають державу, як вона присутня у свідомості, довірі, страху, лояльності, ідентичності та повсякденній практиці. Інакше кажучи: не «що таке держава за законом», а «як держава являється людині в досвіді».

Одним з найважливіших для розуміння пострадянських суспільств є спостереження, що держава існує для людини не як система інститутів, а як сума тілесно-емоційних зустрічей з її представниками. Антрополог Акіл Гупта («Red Tape»), говорячи про феноменологію держави через зустріч з бюрократією, показав: те, що людина відчула власним тілом, залишається в ній глибше і довше, ніж будь-яка риторика. Тіло пам’ятає зустріч з воєнкомом довше, ніж свідомість пам’ятає потужне або пафосне президентське звернення.

Це і є феноменологія держави у буквальному сенсі: не що держава є — а як вона переживається людиною, коли вона зустрічає державу обличчям до обличчя. 

Два рівні реальності

Українське суспільство сьогодні існує на двох рівнях реальності одночасно — і напруга між ними є, на мою думку, центральною проблемою, що визначатиме повоєнне майбутнє.

Перший — рівень великого наративу: «незалежність, що вистояла», «народ, що не зламавс», «армія, що захищає», «нація, що довела свою суб’єктність». Цей рівень є реальним — він тримається на справжніх жертвах і справжньому героїзмі.

Другий — рівень щоденної профанної практики. Воєнкоми, що зупиняють на вулиці людину, ставляться до неї не як джо людини, а як до призовного ресурсу. Ті ж держзакупівлі, які збагачують вузьке коло, наближене до політичних еліт, поки солдати збирають гроші на дрони через монобанки. 

Поки ці два рівні не зіштовхуються відкрито — вони у свідомості існують паралельно. Можна одночасно вірити у великий наратив і ненавидіти конкретного воєнкома або корупціонера-чиновника. Але ця рівновага є крихкою. Рано чи пізно виникає когнітивний дисонанс між установкою «Україна — це велика ідея» і відчуттям, що «держава — це загроза». Це і є структурне розтотожнення громадянина з державою: людина продовжує ідентифікувати себе з Україною як ідеєю — і відчужується від держави як інституції. Можна одночасно воювати за Україну і недолюблювати державу — бо об’єкти ідентифікації різні.

Тобто, є ризики розриву між:

• Символічною державою («патріотизм», «обов’язок», «безцінне життя»)
• Матеріальною державою (недоплата, самозабезпечення, приниження),

що неминуче призводить до суспільної фрустрації і розчарування. 

«Злий» інституційний дизайн

Тут важливо зупинитись на одному принциповому моменті – з яким інституційним дизайном* ми маємо справу всі роки незалежності (і який ми хотіли б бачити після війни). 

*Інституційний дизайн — це свідоме конструювання правил, процедур і структур що визначають як організації і системи функціонують. Простіше: це відповідь на питання «як влаштувати систему, щоб вона робила те, що треба».

Термін є усталеним у політології та інституційній економіці. Його розробляли Елінор Остром («Управління спільним») і Дуґлас Норт («Інститути, інституційна зміна і економічна ефективність»).

Коли ми говоримо про інституційну дисфункцію — дуже легко скотитись до персонального пояснення: погані люди, корумповані чиновники, безпринципні воєнкоми тощо. Звільни їх — і все стане інакше.

Але соціолог Майкл Ліпські («Street-Level Bureaucracy») ще у 1980 році описав феномен «вуличної бюрократії», що руйнує цю просту логіку. Він показав: державна політика реально існує не в законах — а в щоденних рішеннях виконавців на низовому рівні. І ці люди — незалежно від особистих якостей — неминуче дрейфують до певних практик, коли опиняються в умовах тиску виконати нездійсненний план, або розмитих інструкцій, що не дають чітких орієнтирів, або відсутності реального контролю і повної безкарності.

Це не виправдання, це структурний діагноз. Інституційний дизайн, що створює збочені стимули — відтворює збочену поведінку незалежно від того, хто є виконавцем. Замінити людей при такому дизайні — означає отримати нових людей з тією самою поведінкою. Інститути є правилами гри, а організації є гравцями. Можна замінити всіх гравців — але якщо правила залишаються тими самими, гравці відтворюватимуть ту саму поведінку.

І це є перший ключовий висновок: дисфункція є структурною, а не персональною. А отже і рішення має бути структурним, а не персональним. Корупція – це симптом. Система, що створює корупцію — є хворобою. І якщо лікувати лише симптом — хвороба відтворить новий симптом з новим обличчям.

Чому система відтворює себе, навіть коли змінюються люди при владі?

Тут необхідно говорити про те, що політолог Генрі Хейл («Patronal Politics») назвав «патрімоніальними мережами» — системами, де влада організована не навколо правил і інститутів, а навколо особистої лояльності і розподілу ресурсів. В таких системах реформа інститутів є структурно небажаною — бо саме непрозорість і непередбачуваність є джерелом ренти для тих, хто при владі.

Україна має специфічний варіант цієї системи: не одну централізовану мережу, як у Росії — а кілька конкуруючих. Це давало більше свободи і плюралізму, звідси Майдани, яких не було в Росії. Але унеможливлювало системне реформування — бо кожна мережа мала достатньо ресурсів щоб заблокувати зміни що загрожували її позиціям. Антикорупційні реформи після Майданів змінювали персонажів, але не інституційну логіку.

Як результат маємо державу, що є формально функціональною і структурно дисфункціональною одночасно. Інститути існують, закони приймаються, є описані процедури. Але реальна логіка функціонування є іншою — і ця логіка, на жаль, є набагато стійкішою, ніж будь-який реформаторський імпульс. 

ЧАСТИНА ІІ: ЩО ТАКЕ ЛЕГІТИМНІСТЬ І ЧОМУ ВОНА МАЄ ЗНАЧЕННЯ

Тепер — про легітимність. Тому що саме вона є мостом між феноменологічним досвідом людини і можливістю спільного блага.

Макс Вебер («Господарство і суспільство») розрізняв три типи легітимності. Традиційна — влада авторитетна, тому що «так було завжди». Харизматична — влада авторитетна через особисті якості лідера. І раціонально-легальна — влада авторитетна, тому що спирається на правила, що є рівними для всіх. 

Саме третій тип є основою сучасної держави. І саме він є найбільш вразливим — і найважче відбудовуваним.

Легітимність як невидимий ресурс

Економіст Маргарет Леві описала феномен, який я вважаю одним з найважливіших для розуміння державності: квазідобровільний комплаєнс*. Це готовність громадян виконувати вимоги держави не через страх покарання — а через відчуття, що правила є справедливими.

*Концепція квазідобровільного комплаєнсу (quasi-voluntary compliance) описана Маргарет Леві в праці «Of Rule and Revenue» та тримається на трьох китах:

• соціальний (фіскальний) контракт: держава виконує свої зобов’язання (забезпечує безпеку, інфраструктуру, справедливість). 
• розумна справедливість: правила гри (наприклад, оподаткування) сприймаються суспільством як чесні та неупереджені. 
• загроза покарання для «безбілетників» (free-riders): громадяни погоджуються платити та дотримуватися правил лише тоді, коли впевнені, що: тих, хто ухиляється від своїх обов’язків, держава знайде та покарає.

Держава, що спирається на легітимність, може просити людей про жертви — і отримувати їх. Держава, що втратила легітимність, може лише примушувати. А примус є дорожчим, менш ефективним і структурно нестійким інструментом, ніж добровільна готовність до співпраці.

Відповідно ми переходимо до феномену довіри. У польського соціолога Пьотра Штомпки («Соціологія: Аналіз суспільства») є типологія довіри:

• є довіра до конкретної людини;
• є довіра до категорії людей;
• і є системна довіра — довіра до інститутів і правил як таких незалежно від конкретних осіб.

Саме системна довіра є найбільшим дефіцитом пострадянських суспільств. Волонтерські мережі, фронтові побратимства, громадська самоорганізація — все це є проявом персональної і категоріальної довіри. І це працює блискуче. Але воно є крихким без системної довіри, і оскільки тримається на конкретних людях, то розсипається, коли ці люди йдуть.

ЧАСТИНА ІІІ: ЛЕГІТИМНІСТЬ ЯК УМОВА СПІЛЬНОГО БЛАГА

Тепер — про зв’язок між легітимністю і спільним благом. Ми не маємо забувати про поняття суспільного договору. 

Суспільний договір і спільне благо — це не одне й те саме.  Суспільний договір — це мінімальні правила гри, які погоджують групи з різними інтересами і різними цінностями. Для нього не потрібна спільна мрія. Потрібен спільний страх програти більше, ніж інші.

Адам Пшеворський («Демократія та ринок. Політичні та економічні реформи у Східній Європі та Латинській Америці» («Democracy and the Market: Political and Economic Reforms in Eastern Europe and Latin America»)) вивчав, як суспільства виходять з глибоких криз — і виявив контрінтуїтивне: успішні суспільні договори не передують спільній концепції блага. Вони її породжують. Іспанія 1977 року: після сорока років диктатури, глибоко поляризована, без спільного бачення майбутнього. Але зі спільним страхом повторення громадянської війни. Цього виявилось достатньо щоб комуністи і франкісти сіли за стіл і домовились про мінімальні правила.

Для України це означає: не шукати велику об’єднавчу ідею — а знаходити мінімальні спільні інтереси. Ветеран, підприємець, переселенка, вчителька зі Сходу — у них різні цінності і різне бачення майбутнього. Але у всіх є спільний інтерес: щоб правила гри були передбачуваними і однаковими для всіх. Це і є мінімальне підґрунтя для спільного блага. Не велика ідея — а передбачувана держава.

Спільне благо є наступним кроком — позитивною концепцією того, до чого прагне суспільство. Але воно може виникнути лише з суспільного договору — не до нього.

І тут виникає пастка, яку соціолог Клаус Оффе («Capitalism by Democratic Design?») описав як «дилему одночасності»: системна довіра не виникає без досвіду, що інститути працюють — але інститути не можуть запрацювати без попередньої довіри. Це замкнене коло, з якого дуже важко вийти.

Для України це означає: коли легітимність держави підірвана — дискусія про спільне благо відбувається у вакуумі. При цьому кожна група відчуває у «спільному благу» насамперед загрозу власним інтересам — бо немає довіри, що правила гри є справедливими і рівними для всіх.

Простіше кажучи: не можна домовитись про спільний будинок, якщо люди не вірять, що правила будівництва будуть однаковими для всіх.

ЧАСТИНА IV: «НЕ БАГИ А ФІЧІ» — ЯК ВІДБУВАЄТЬСЯ ЕРОЗІЯ ЛЕГІТИМНОСТІ 

Тепер — про конкретні механізми, через які легітимність руйнується в воюючій Україні. І тут треба бути чесними: більшість з них є не випадковими збоями, а структурними продуктами системи, що склалась за кілька десятиліть.

Дихотомія «шашечки або їхати»

За раз у всіх на слуху робота наших антикорупуційних органів, яка викликає багато питань. Відомий журналіст Павло Казарін в фейсбуці написав дуже цікавий пост, який можна вважати діагнозом структурного конфлікту, що існує в Україні останні дванадцять років: «шашечки або їхати». Антикорупційна логіка проти логіки національної безпеки, коли робота антикорупційних органів паралізує виробництво зброї. 

Перша вимірює процеси процедурною чистотою і прозорістю. Друга вимірює їх результатом і своєчасністю. І обидві мають внутрішню послідовність. І обидві можуть бути інструменталізовані проти своєї декларованої мети і перетворитись на власну протилежність. 

Є спокуса укладення угоди, компромісу між ефективністю і легітимністю* («efficiency-legitimacy trade-off»). У всіх зараз на слуху мем «Конституція на паузі» – у це саме про те.

*Компроміс між ефективністю та легітимністю – дилема управління, коли дії, вжиті для підвищення операційної швидкості та економічної ефективності (результативності), знижують довіру громадськості, підзвітність або процедурну справедливість (легітимність). І навпаки: високоефективні системи часто централізують владу для зменшення координаційних труднощів, тоді як системи з високою легітимністю сприяють повільнішим, інклюзивним переговорам за участю багатьох зацікавлених сторін.

«Логіка нацбезпеки», що виправдовує вибіркове звільнення від правил — навіть коли є щирою і прагматично обґрунтованою — підриває сам принцип рівності правил. І кожне таке виправдання створює прецедент: у виняткових обставинах правила не діють. А виняткові обставини завжди можна знайти. 

Економісти Дарон Аджемоґлу і Тьєррі Вердьє («Вибір між провалами ринку та корупцією» («The Choice between Market Failures and Corruption»)) довели, що корупція може бути ефективною локально і короткостроково. Але вона є системно руйнівною у середньостроковій перспективі — бо знищує саме те, на чому тримається держава: готовність громадян виконувати її вимоги добровільно (повертаємось до феномену квазідобровільного комплаєнсу).

Тобто: короткострокова ефективність корумпованого сектора досягається за рахунок довгострокової ефективності держави як такої. Це є справжня ціна компромісу, ми беремо дуже великий кредит у свого майбутнього. Так відбувається ерозія легітимності держави, яка не дає можливості сконструювати суспільний договір і, відповідно, сформулювати спільне благо.

Інституційна амнезія і ритуальний цап-відбувайло

Є ще один механізм ерозії або вимір дисфункції, про який говорять найменше — і який я вважаю, можливо, найважливішим для розуміння того, чому Україна застрягла у тому колі, в якому застрягла. Україна є державою без інституційної пам’яті.

Не в сенсі, що люди не пам’ятають минулого — пам’ятають і дуже добре (у нас навіть є Інститут національної пам’яті, який я називаю Інститутом національних травм). А в сенсі, що держава як інститут не акумулює досвіду своїх рішень і їхніх наслідків таким чином, щоб наступні рішення ставали мудрішими та ефективнішими. 

У американського політолога Томаса Карозерса («The End of the Transition Paradigm») це називається «перманентним транзитом»: Україна застрягла у нескінченному циклі оголошених трансформацій без реальних змін саме тому, що відсутня інституційна пам’ять — визнати спадкоємність означало б визнати відповідальність.

Кожна нова влада в Україні здійснює ритуал, який антрополог Рене Жирар («Violence and the Sacred») описав як «жертовний механізм» — один з найархаїчніших способів відновлення соціальної єдності. Знаходиться символічна жертва — представник попередньої влади, на якого покладається відповідальність за все, що пішло не так. Його публічно карають або виключають (канселять). Спільнота «очищується» і отримує можливість почати «з чистого аркуша». Але за цим ритуалом не стоїть реальна зміна практик. Бо визнати системну спадкоємність проблем означало б визнати власну відповідальність за їх вирішення.

Проблема не в тому, що це несправедливо (хоча часто і несправедливо теж). Проблема в тому, що це структурно контрпродуктивно.

Призначаючи персонального винуватця — система уникає системного аналізу. «Все було б добре якби не він» є рівно протилежним до «що треба змінити щоб це не повторилось». Перший наратив є психологічно комфортним і політично вигідним. Другий — болісним і небезпечним для тих хто прийшов після.

Результат: держава не вчиться на власних помилках. Не тому що люди при владі нездатні вчитись. А тому що система не має механізмів інституційної пам’яті. Кожна нова влада починає з чистого аркуша — і відтворює ті самі провали під новими гаслами.

Асиметрія жертви і привілею. Чи варта жертва своєї ціни, або моральна економіка війни

Повернімось до мого епіграфу «Український патріотизм — найдешевший у світі».

Є специфічна моральна конструкція, що сформувалась в Україні під час війни, і яка є водночас і необхідною, і небезпечною.

Патріотизм як «особлива релігія» — якщо використати метафору з тексту, з якого ми починали. Патріотизм став обов’язковим і беззаперечним. Будь-яка спроба обговорити умови або межі цього обов’язку одразу кваліфікується як зрада. Питати «чому я повинен» — вже є злочином. Соціолог Джеффрі Александер у теорії культурної соціології («Громадянська сфера» (The Civil Sphere)) описує це як «civil sacred» — громадянське сакральне: набір символів і цінностей, що функціонують як релігійні у секулярному суспільстві і так само захищені від критики.

Щось схоже є у соціолога Еміля Дюркгейма («Елементарні форми релігійного життя» (Les Formes élémentaires de la vie religieuse)): у кожному суспільстві є сфера «сакрального» — речей, що виведені з раціонального обміну і захищені від критики. Сакральне не обговорюється — воно виконується. Не можна запитати «скільки це коштує», «що я отримую натомість», «чи це справедливо» — бо ці питання є святотатством. І патріотична жертва в Україні зараз функціонує саме так. Людина зобов’язана жертвувати, і зобов’язана робити це з правильним виразом обличчя.

Є простий принцип «skin in the game» («шкіра, поставлена на карту»), сформульований Нассімом Талебом («Skin in the Game»): хто приймає рішення — має нести їхні наслідки. Якщо ти відправляєш когось на смерть — ти маєш ризикувати чимось і сам. Якщо ти закуповуєш зброю — ти маєш нести відповідальність за її якість. Коли рішення і наслідки цих рішень несуть різні люди — система не може виправити себе, вона просто починає гнити. В Україні ця симетрія є глибоко порушеною. Ті, хто вимагають жертви — часто не несуть її. А ті, хто несуть максимальний ризик — мають найменше голосу у визначенні умов. Рано чи пізно це призведе до кризи легітимності. Що, як я вже сказала, є прямою перешкодою для будь-якої дискусії про спільне благо.

ЧАСТИНА V: ЩО ВСЕ ЦЕ ОЗНАЧАЄ ДЛЯ ПОВОЄННОГО МАЙБУТНЬОГО

Тепер переходимо до наслідків. Всім треба зрозуміти, що система цінностей виживання не працює після війни.

Антрополог Віктор Тернер («Ритуальний процес: структура та антиструктура» (The Ritual Process: Structure and Anti-Structure)) показав: стан надзвичайної солідарності, що виникає в кризі, є реальним, але тимчасовим. Цінності, що мобілізують під час екзистенційної загрози — жертовність, підпорядкування індивідуального колективному, беззаперечна єдність — не є стійкою основою для мирного суспільного договору.

Ідеальний шторм

І багато дослідників припускає, що після війни нас може чекати «ідеальний шторм», соціальна криза від збігу кількох точок розриву.

Політолог Джек Голдстоун («Revolution and Rebellion») показав, що великі соціальні кризи виникають не від одного чинника, а від збігу кількох незалежних ліній напруги, що підсилюють одна одну.

Для повоєнної України ці лінії вже видно.

Економічна: масштабне зовнішнє фінансування не є вічним. Момент, коли держава має функціонувати на власних ресурсах, наближається, і для багатьох це буде шоком.

Соціальна: масова демобілізація людей, що пройшли через досвід, який радикально змінює людину. Те, що відбувається з ветеранами після війни, є одним з найважливіших питань для суспільства. Люди, що пройшли через пекло і повернулись, можуть стати будівничими нового. Але якщо вони повертаються у суспільство, де їхня жертва знецінена, а несправедливість нікуди не ділась — ця рана і травма буде шукати виходу. Роберт Герварт («The Vanquished») показав на прикладі постверсальської Європи: люди, що повернуться з відчуттям визнання — будують. Ті, що повертаються з відчуттям зради — шукають справедливості. І питання лише, яким шляхом. 

Інституційна: держава з еродованою легітимністю, що не відновила довіри за роки великої війни.

І моральна: накопичена асиметрія між тим, що від людей вимагають, і тим, що їм дають.

Жодна з цих ліній окремо не є фатальною. Разом — у момент повоєнного виснаження і без інституційних механізмів для керованого вивільнення напруги — це є конфігурація ризику.

Як це впливає на якість дискусії про спільне благо

Арент Лійпхарт («Democracy in Plural Societies») досліджував глибоко розділені суспільства, де розколи проходять не по інтересах, а по ідентичності. Такі суспільства не можуть домовитись про спільне благо через звичайний компроміс, адже кожна поступка сприймається як екзистенційна загроза. Що означає «бути українцем» після війни? Є такий термін Nationalizing nationalism політолога Роджерса Брубейкера з книги «Nationalism Reframed» (1996). Це націоналізм, що постійно звужує і уточнює межі «справжньої» нації — визначаючи, хто є достатньо своїм, а хто ні.

Проблема не в тому, що нація має ідентичність. Проблема в тому, що ця ідентичність стає нормою, що постійно перевіряється: ти маєш довести, що є достатньо українцем — через мову, через регіон походження, через культурні маркери, через правильну історичну пам’ять тощо.

Результат: всередині нації виникають «інші» — люди, чия українськість є під питанням. Не вороги ззовні, а свої, що не пройшли перевірку. І це є пряма перешкода для суспільного договору: важко домовлятись про спільне благо з людьми, які спочатку мають довести право бути за столом переговорів.

ЩО МОЖЕ ЗМІНИТИ ТРАЄКТОРІЮ

І тут я хочу перейти від діагнозу до можливості. Тут важко пропонувати готові рецепти, але все що я описала, не є незмінним. Україна має те, що багато суспільств після війни не мали: живий горизонтальний соціальний капітал, що виник під вогнем. Це є реальна основа для розмови про спільне благо. І саме тому, що ми розуміємо механізми ерозії легітимності держави як передумови для формування спільного блага — ми можемо говорити про умови її відновлення. Є кілька принципів що можуть змінити траєкторію. 

Перший і найважливіший принцип. 

Змінити правила — а не людей. Стійкі зміни відбуваються не через заміну людей при владі, а через зміну правил і стимулів, що визначають поведінку. Це є логіка інституційного дизайну: спроектувати систему так, щоб вона відтворювала бажану поведінку незалежно від персоналій.

Для повоєнної України питання є не «хто буде при владі після війни», а «які правила гри будуть після війни». І ці правила треба починати проектувати зараз, бо повоєнний момент є вікном можливостей, що закривається дуже швидко.

Суспільний договір як перший крок. Вже згаданий Адам Пшеворський показав: не треба шукати велику об’єднавчу ідею. Треба знаходити мінімальні спільні інтереси, які є у різних груп навіть при різних цінностях. Ветеран, підприємець, переселенка, вчителька — у них різні цінності і різне бачення майбутнього. Але у всіх є спільний інтерес: щоб правила гри були передбачуваними і однаковими для всіх. Щоб «ефективна корупція» не була офіційно виправданою моделлю. Щоб жертва одних не фінансувала привілеї інших.

Це є мінімальне підґрунтя. Не велика ідея — а передбачувана держава.

Три мінімальні умови

Симетрія ризику і вимог: хто вимагає жертви — має її розділяти. Держава що вимагає від громадян максимального і захищає їхні інтереси мінімально підриває саму основу легітимності.

Підзвітність без ритуального цапа-відбувайла: відповідальність за системні провали теж має бути системною, а не персональною. Поки кожна нова влада призначає чергового винуватця, система не змінюється.

Захист права говорити правду: публічний простір, де можна чесно говорити про дисфункцію держави, є не розкішшю, а інфраструктурою суспільного договору. Без неї напруга не зникає, вона акумулюється і знаходить деструктивний вихід. 

І насамкінець — про те, що вже є.

Найпотужніший ресурс України, як я вже говорила — це горизонтальна довіра, що виникла під вогнем. Але цей ресурс є крихким без інституційного оформлення. Він тримається на конкретних людях і виснажується з часом. І  цей ресурс перетвориться або на фундамент для нових правил гри — або на паливо для деструктивного розчарування. Перетворити живу горизонтальну довіру на правила — є завданням, яке не можна відкласти на після війни. 

Те, що визначить, яким буде цей вибір — є прозаїчним: чи стане держава передбачуваною у своїх діях, підзвітною у своїх рішеннях і симетричною у своїх вимогах. Не ідеальною, а просто такою, від якої не треба ховатися.

Дякую.