Чого молодь хоче від України після війни — і що готова робити для цього вже зараз? Відповіді на це питання три дні обговорювали учасники ІІ Молодіжного форуму «Майбутнє України, яке ми хочемо побудувати», що відбувся 18–20 вересня на Київщині.

Близько 40 молодих людей із різних регіонів України зібралися в Бузовій, щоб не просто поговорити про майбутнє, а представити власні проєктні ідеї та перевірити їх у дискусії з однолітками, експертами й організаторами.

Форум став другим етапом роботи в межах проєкту «Молодь за майбутнє України: діалог, дослідження та творча медіаробота для консолідації українського суспільства та православ’я», що реалізується за підтримки уряду Німеччини, Zivik та ifa.

Слово «після» в розмовах про майбутнє тут доводилося брати в лапки. Війна не зникала з контексту: тривоги, новини з фронту, розмови про безпеку. Частина роботи відбувалася в укритті. І саме це зробило дискусію чеснішою.

Від проблеми — до проєкту

До форуму 16 молодіжних команд пройшли попередню роботу: визначали проблему, яку вважають важливою для своєї громади і України, а потім шукали можливі способи її вирішення — і формували з них власні проєктні ідеї.

Тому презентації починалися не з красивого бачення майбутнього, а з проблеми. Корупція, нерівність можливостей між регіонами, відтік молоді, стан освіти, дискримінація, недостатня участь молодих людей у прийнятті рішень, інформаційне перевантаження, слабка комунікація між різними групами суспільства — це лише частина тем, які звучали в Бузовій.

Але головним було інше: що з цим робити?

Одні команди говорили про освіту та громадянську компетентність. Інші — про молодіжні простори, інтеграцію нових мешканців міст, розвиток локальних громад, культуру діалогу, медіа та комунікацію між людьми з різним досвідом.

Окремий блок ідей стосувався міст. Молоді учасники говорили не лише про інфраструктуру, а про саме відчуття міста: його ритм, безпеку, доступність і можливість залишатися в ньому молодим. Серед пропозицій — відкритіша місцева влада, безкоштовний муніципальний транспорт, безпечні молодіжні та освітні простори, зокрема підземні, збереження історичної спадщини, продуманий міський дизайн, простори для спілкування сусідів.

Йшлося і про те, як зробити менші міста привабливими для життя, навчання та роботи, щоб молодь не була змушена їхати до столиці або за кордон лише через відсутність можливостей.

«Для мене це проблема. Для тебе — ні»

Найцікавішими на форумі виявилися не самі презентації, а обговорення після них.

Одне з найважливіших відкриттів форуму: учасники не могли одразу визначити одну проблему, яка була б однаково болючою для всіх. Для когось це корупція, для когось — освіта, для когось — можливості у своєму місті, для когось — інформаційне середовище або релігійні конфлікти.

Те, що один вважав очевидною проблемою, для іншого могло взагалі не бути проблемою.

Наприклад, розмова про участь молоді в політичному житті швидко вийшла за межі загальних фраз. Учасники з різних регіонів по-різному дивилися на можливість політичних процесів під час війни. Виявилося, що навіть люди одного покоління можуть виходити з абсолютно різного досвіду — залежно від того, де вони жили, що пережили і які проблеми вважають першочерговими.

Ця різниця не обов’язково означає розкол. Навпаки, дискусія показала: проблема починається тоді, коли власний досвід сприймається як єдино можливий.

 І тут з’явився несподіваний висновок: можливо, одна з головних проблем українського суспільства — не самі конфлікти, а нестача горизонтального спілкування між людьми з різним досвідом.

Ми часто хочемо, щоб держава підлаштувалася під наше бачення. Але рідко ставимо собі питання: чи готові ми зрозуміти, чому інша людина думає інакше?

Люди можуть мати різні пріоритети не тому, що хтось із них байдужий чи «неправильний», а тому, що живуть у різних обставинах.

Це стосується і ставлення до інформації. 

Разом з модераторкою – журналісткою, медіа-менеджеркою, авторкою YouTube каналу «ВІЧЕ» Ілоною Соколовською – учасники говорили про те, що медіа не просто повідомляють про конфлікти — вони формують спосіб, у який суспільство ці конфлікти бачить. І тут виникає замкнене коло: медіа працюють з уже наявними поділами, а суспільство споживає медіа відповідно до власних переконань.

Молоді люди говорили про ситуацію, коли через надлишок контенту дедалі складніше відрізнити знання від впевненого звучання. У дискусії навіть прозвучало питання від учасника Данила Кабачія  про ChatGPT: чи не починаємо ми сприймати відповідь машини як останню інстанцію, хоча вона також може помилятися?

Тобто питання медіаграмотності тут виявилося ширшим за вміння перевіряти факт. Йдеться про здатність сумніватися у власній першій відповіді — навіть якщо вона здається очевидною.

Війна теж була в цій розмові

Форум не був простором, відірваним від реальності.

Учасниця Дар’я Чорновол, відповідаючи на поширену думку дорослих про нібито пасивність сучасної молоді, сказала, що за цією пасивністю часто стоїть виснаження. Повітряні тривоги, невизначеність, страх за близьких, постійне напруження — усе це забирає ресурс.

Водночас вона сама приїхала на форум, хоча могла залишитися вдома. Для неї участь у такій розмові була способом не просто говорити про майбутнє, а впливати на нього.

Ця суперечність — між втомою і потребою діяти — фактично проходила через усю зустріч.

Говорили і про освіту. Школу учасники називали одним із місць, де формується майбутня громадянська культура. Але водночас зауважували: самих уроків громадянської освіти недостатньо. На цінності впливають родина, оточення, інформаційне середовище і власний вибір людини.

І тут знову виникала тема особистої відповідальності — не як моралізаторська вимога, а як практичне питання: як змінювати середовище, якщо сам залишаєшся лише його спостерігачем?

Від ідей — до спільної роботи

Другий день форуму команди працювали в малих групах із експертами — професором, доктором філософських наук Геннадієм Христокіним, викладачем Волинської православної богословської академії Георгієм Ходуном, релігійною публіцисткою та медійницею Тетяною Деркач. Тут можна було не просто розповісти про ідею, а отримати запитання, критику, перевірити логіку проєкту.

Окремим напрямом стало обговорення документа «Ідеї для українського метанаративу». Це була не лекція про «правильний» наратив, а спроба разом розібратися, які смисли можуть об’єднувати суспільство, що переживає війну, окупацію, вимушене переселення, втрати й водночас зберігає сильну регіональну різноманітність.

Розмову модерував священник Олександр Сорокін — людина, для якої тема відновлення суспільства після війни не є абстрактною. Через війну та окупацію він сам пережив вимушене переселення, втрату нажитого і початок життя з родиною фактично заново. Професійний досвід у журналістиці, бізнесі, дипломатії та громадській роботі, а також набуті під час війни навички роботи з відновленням, реабілітаційними практиками, тренінгами та фасилітацією дали йому ще одну важливу оптику — не лише говорити про конфлікти й розбіжності, а допомагати людям проговорювати їх і шукати точки взаєморозуміння і смисли, які можуть об’єднувати суспільство, що переживає війну, різний історичний досвід і сильну регіональну різноманітність.

Учасники намагалися розібратися, чи можлива спільна рамка для суспільства, в якому люди мають різні травми, досвід, мову щоденного спілкування, регіональну пам’ять і навіть різне бачення того, що зараз є головною проблемою країни.

У результаті розмова поступово змістилася від питання «кого нам потрібно змінити» до значно менш зручного: що в цій ситуації залежить від нас самих?

Саме ця зміна оптики, здається, і була одним із найважливіших результатів форуму.

Не всі учасники погоджувалися між собою. І, можливо, саме тому ця розмова мала сенс. Адже метою було не виробити одну правильну відповідь, а навчитися працювати з відмінностями — слухати, ставити запитання, уточнювати власні аргументи і переводити суперечку в спільну дію.

Поруч учасники працювали з іншим документом — «Майбутнє України, яку ми хочемо будувати: перспектива молоді». Фактично ці два документи стали двома рівнями однієї розмови: перший — про те, що може об’єднати; другий — про те, якою це суспільство хоче бачити свою країну.

Майбутнє не починається після війни

Форум не дав готового рецепта українського майбутнього. Та, можливо, його результат і не в рецепті. Його результат — у тому, що молоді люди з різних регіонів сіли за один стіл і виявили, наскільки по-різному бачать країну. А замість того щоб розійтися по своїх інформаційних бульбашках, продовжили розмову.

«Молодь за майбутнє України» — це не лише про молодіжні ініціативи. Це про спробу виробити іншу культуру суспільної розмови. Культуру, в якій проблему недостатньо назвати — потрібно шукати рішення. В якій власний досвід не оголошується єдино правильним. В якій регіональні відмінності не сприймаються автоматично як загроза.

Бо країну, в якій ми хочемо жити після війни, доведеться починати будувати ще до того, як війна закінчиться. І, судячи з трьох днів у Бузовій, частина молодих українців уже готова цим займатися.

Проєкт «Молодь за майбутнє України: діалог, дослідження та творча медіаробота для консолідації українського суспільства та православ’я» реалізується ГО «Софійське Братство» за підтримки уряду Німеччини / Zivik / ifa.