У час великої війни слово «людиноцентричність» може звучати майже парадоксально. Коли країна бореться за саме право на існування, коли людські життя стають частиною військової статистики, а держава змушена обмежувати права і свободи громадян, чи можливо взагалі поставити людину в центр?

Саме цю складну суперечність розбирав під час вебінару з молоддю Максим Буткевич — правозахисник, журналіст, співзасновник Центру прав людини ZMINA та «Громадського радіо», співкоординатор благодійного фонду “Принцип надії”, військовослужбовець і колишній військовополонений. У березні 2022 року він добровільно долучився до ЗСУ, у червні потрапив у російський полон, а 18 жовтня 2024 року повернувся в Україну внаслідок обміну. 

Але розмова була не стільки про полон, скільки про те, що полон відкрив людині про свободу, гідність, відповідальність і саму природу людяності.

Війна, у якій людина стає ресурсом

Максим Буткевич почав із очевидного, але незручного протиріччя: війна неминуче змінює ставлення держави до людини. Військо оперує поняттям особового складу, держава говорить про людський і трудовий ресурс, демографію, мобілізаційний потенціал. Права і свободи обмежуються, а простір особистого вибору звужується.

Проте, на думку пана Максима, ресурсний підхід і людиноцентричність не обов’язково суперечать одне одному.

Він навів промовистий приклад із самих Сил оборони. Там, де командири більше зважають на потреби конкретних військовослужбовців, де є нормальна медична підтримка, можливість відпочинку, навчання, розвитку, де менше зайвої бюрократії, — підрозділи часто виявляються не слабшими, а навпаки, ефективнішими.

Тобто турбота про людину виявляється не протилежністю обороноздатності, а однією з її умов.

Ця логіка важлива далеко за межами армії. Україна вже сьогодні змушена думати про демографію, міграцію, повернення громадян, майбутній ринок праці та залучення нових людей. За них доведеться конкурувати. І країна, яка хоче, щоб люди поверталися або обирали Україну для життя, не може запропонувати їм лише патріотичний обов’язок. Потрібні безпека, можливості розвитку, верховенство права, захист прав і відчуття, що твоє життя тут має значення.

Свобода — не абстракція

Найсильнішою частиною розмови став особистий досвід Максима Буткевича.

У російському полоні він переосмислив саме поняття насильства. Раніше воно асоціювалося передусім із фізичною шкодою. Але в неволі стало очевидним: насильство починається значно раніше — з перетворення людини на об’єкт.

Коли людині наказують, як стояти, що говорити, що співати, коли сидіти, коли рухатися, коли мовчати; коли будь-який прояв власної волі може спричинити покарання, — людину поступово позбавляють не лише фізичної свободи. У неї забирають відчуття себе суб’єктом.

Саме тому після звільнення навіть найпростіші повсякденні рішення — куди піти, що прочитати, що сказати, коли сісти чи встати — набули для нього особливої цінності.

Ця думка змушує по-новому подивитися і на саму людиноцентричність. Це не просто турбота про людину. Це визнання її суб’єктності, права вибирати і відповідати за власний вибір.

І тут виникає складне питання для держави: де закінчується необхідна турбота про безпеку і починається патерналізм? Наскільки багато простору для самостійного вибору готова залишити людині держава, навіть тоді, коли вона діє з найкращих, на перший погляд, мотивів?

Держава — для людини, а не людина для держави

Особливо гостро ця проблема проявляється під час війни.

Максим Буткевич визнає: у війні держава змушена обмежувати права. Саме громадянство передбачає не лише права, а й обов’язки. Мобілізація є одним із найскладніших прикладів такого обмеження.

Але є небезпека, про яку не можна забувати: державний апарат має природну спокусу не віддавати повноваження, отримані в умовах надзвичайної ситуації.

Війна централізує ухвалення рішень, посилює вертикаль, розширює повноваження держави. Це може бути необхідним. Але після завершення війни суспільство має поставити питання: які з цих обмежень справді залишаються необхідними, а які стали просто зручними для влади?

Саме тому людиноцентричність — це ще й здатність суспільства контролювати державу. Пан Максим запропонував фактично перевернути звичну логіку: держава не є найвищою цінністю сама по собі. Держава — це інструмент, створений людьми для організації спільного життя. Коли ж цей інструмент перетворюється на самоціль, виникає небезпека своєрідного «державопоклонства». І тут його думка несподівано перетнулася з біблійною традицією — із заповіддю про заборону ідолопоклонства.

«Ми не вони»

Одна з найсильніших історій вебінару була пов’язана з російським полоном.

Одного разу українські військовополонені заговорили про те, як поводяться з російськими полоненими в Україні. Один із них висловив сподівання, що українці роблять із російськими військовими хоча б частину того, що росіяни робили з ними.

Але майже всі інші одразу заперечили.

«Ми не вони».

У цій короткій фразі — надзвичайно багато. Війна дає безліч причин для ненависті. Полон дає ще більше причин для помсти. Але саме в цей момент люди, які самі пережили насильство, відмовляються відтворювати його.

Лектор  не заперечує: на полі бою ворог сприймається як бойова одиниця, яку необхідно знищити. Це частина механізму виживання. Людина може навіть психологічно дегуманізувати противника, аби бути здатною воювати.

Але поле бою не повинно поглинути весь життєвий простір.

Саме тому важливо дотримуватися правил поводження з військовополоненими, захищати цивільних і не дозволяти логіці війни визначати всі наші моральні рішення. У цьому полягає одна з принципових відмінностей між боротьбою за свободу і помстою.

Добрий самарянин і людина без ярлика

Не випадково в розмові з’явилася притча про доброго самарянина. Максим Буткевич звернувся до неї не лише як до релігійного тексту, а як до універсальної історії про людяність.

На дорозі лежить поранена людина. Священник проходить повз. Левіт проходить повз. Допомагає самарянин — представник спільноти, яка перебувала у конфлікті з юдеями. Він не знає, хто лежить перед ним. Не знає його політичних поглядів, релігії, імені. Він бачить людську істоту, якій загрожує смерть, і діє.

Саме тут Максим  Буткевич сформулював одну з ключових думок вебінару: любов — це не просто емоція. Любов — це дія, спрямована на утвердження існування і розвитку іншої людини. А отже, людиноцентричність починається з того самого жесту, який робить самарянин: інша людина стає точкою відліку. Не її паспорт. Не мова. Не політичні погляди. Не конфесія. Не належність до «своїх» чи «чужих».

Людина.

Ветерани і новий суспільний договір

Ще одна важлива тема, яка прозвучала під час вебінару, — майбутнє ветеранів.

Лектор звернув увагу: багато людей, які пішли на війну добровольцями, не мріяли про військову кар’єру. Вони зробили вибір у критичний момент, щоб захистити свою спільноту. Тому після повернення їхній запит може бути значно ширшим за матеріальні пільги. Вони можуть очікувати від держави справедливого суспільства: якісної освіти для дітей, чесних правил, відсутності корупції, можливості реалізувати себе, поваги до гідності.

Фактично це вимога виконати суспільний договір: я захищав цю державу — тепер держава має забезпечити справедливі правила для мене і моєї родини. Якщо цей запит не буде почутий, попереджає Буткевич, він може стати джерелом серйозної внутрішньої напруги.

Тому ветерани — це не лише категорія людей, які потребують адаптації після війни. Вони можуть стати однією з ключових сил формування нового суспільного договору України.

Довіра як умова майбутнього

Ще одна нитка, яка проходила через усю розмову, — довіра.

У полоні взаємодопомога між ув’язненими була одним із головних чинників виживання. Люди з різними біографіями, поглядами, регіонами походження підтримували одне одного, допомагали не втратити здатність думати, створювали власний простір життя навіть там, де його практично не залишалося. І водночас полон залишив по собі недовіру: «А що цій людині від мене потрібно?» Повернення до довіри, за словами Максима  Буткевича, — це свідомий вибір.

Для України це має особливе значення. Війна виснажує не лише фізично. Вона руйнує горизонт планування, посилює підозри, загострює конфлікти, створює відчуття, що інший може бути загрозою. Тому після війни нам доведеться відбудовувати не лише міста.

Доведеться відбудовувати довіру між людьми.

Не втратити себе

У підсумку розмова з Максимом Буткевичем виявилася значно ширшою за тему прав людини чи досвід полону. Вона була про те, ким ми залишаємося тоді, коли обставини змушують нас робити те, чого ми ніколи не хотіли б робити. Про свободу, яка стає видимою лише після її втрати. Про відповідальність не тільки за власні рішення, а й за бездіяльність. Про взаємодопомогу як спосіб залишатися людиною. Про віру, гумор, навчання і творчість як маленькі форми спротиву обставинам. Про право захищати себе, не перетворюючись на того, від кого захищаєшся.

І, зрештою, про дуже просту, але складну формулу: держава має існувати для людини, а не людина — для держави.

У час війни ця формула може здаватися майже недосяжною. Але саме війна показує, наскільки вона необхідна. Бо якщо ми захищаємо Україну заради свободи, гідності та права людини на власне майбутнє, то після перемоги маємо побудувати саме таку Україну — людиноцентричну не лише у своїх деклараціях, а й у щоденній практиці.