Якщо кілька десятиліть тому Церкві було достатньо мати власну газету, сайт чи інформаційний відділ, то сьогодні цього вже очевидно замало. Церква існує в тому самому інформаційному просторі, що й політика, бізнес, культура, громадянське суспільство та щоденне життя мільйонів людей. І питання вже не лише в тому, що Церква говорить про себе, а й у тому, яку роль вона відіграє у формуванні суспільного порядку денного.
Саме про це говорили під час вебінару «Від церковного медіа до суспільного діалогу: як Церква входить в інформаційний простір України», який відбувся 16 вересня в рамках проєкту «Молодь за майбутнє України».
Гостем зустрічі став протоієрей Георгій Коваленко — священник ПЦУ, філософ, журналіст, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, один із перших активних учасників розвитку православної присутності в українському інтернеті та фундатор інтернет-порталу «Православіє в Україні».
Розмова виявилася значно ширшою за історію церковної журналістики. Фактично це була розповідь про те, як за останні три десятиліття змінювалися не лише технології комунікації, а й саме розуміння відповідальності Церкви за публічне слово.
Від бібліотеки та першої газети — до церковного інтернету
Для Георгія Коваленка історія церковних медіа починається не з інтернету. Вона починається ще наприкінці 1980-х — у момент, коли для багатьох людей сама можливість отримати Біблію, релігійну книжку чи доступ до альтернативної інформації сприймалася як своєрідний «подих свободи».
Отець Георгій розповів, як після повернення з радянської армії у 1988 році долучився до життя православної громади в Конотопі, створював недільну школу та бібліотеку. До початку 1990-х бібліотека вже налічувала близько двох тисяч видань, значна частина яких надходила з-за кордону.
Паралельно починалася робота з місцевими медіа. Згодом з’явилися єпархіальні газети, телевізійні програми, а в 1997–1998 роках — один із перших православних інтернет-ресурсів в Україні.
«Православіє в Україні» створювалося ще в часи, коли сайт доводилося фактично збирати вручну, а слово «інтернет» для більшості церковного середовища звучало майже екзотично.
Але важливим у цій історії був не сам технологічний прорив.
Отець Георгій зазначив, що свідомо намагався працювати не лише всередині церковного інформаційного середовища, а й у професійній світській журналістиці. Для нього було важливо не приходити до журналістів із позиції «ми зараз вас навчимо говорити про Церкву», а самому стати частиною професійного медіасередовища — працювати з редакторами, журналістами, коректорами, дизайнерами і поступово створювати простір довіри.
Цей досвід, за його словами, згодом став одним із ключових у побудові церковної інформаційної політики.
Від «боротьби» — до відповідальності за слово
Окремо отець Георгій говорив про те, якою не повинна бути церковна журналістика.
Він критично поставився до практики, коли інформаційні ресурси, які позиціонують себе як церковні, будують комунікацію через висміювання, приниження чи дискредитацію представників інших конфесій та юрисдикцій.
На його думку, Церква не повинна доводити власну правоту через приниження іншого. Якщо є потреба «боротися» за власну традицію, це має відбуватися передусім через розвиток власної освіти, місії, спільнот і позитивного порядку денного.
«Головна новина Церкви — Євангеліє», — ця теза стала однією з наскрізних у його розповіді.
Звідси — і його вимога до церковної журналістики: відповідальність за слово, відмова від анонімності, готовність говорити від власного імені та відповідати за сказане.
Отець Георгій згадав і принцип, який називає «постцензурою»: не забороняти людині говорити наперед, але вимагати від неї відповідальності за публічне слово.
На його переконання, церковному середовищу потрібні не механізми тотальної заборони, а інституційні правила, які дозволяють людині висловлюватися, помилятися, вступати в дискусію та виправляти помилки — не знімаючи при цьому відповідальності за власні слова.
«Церква — це ми»
Однією з важливих тем вебінару стала проблема закритості церковного середовища.
Отець Георгій говорив про свій досвід створення концепції «відкритого православ’я» та Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості. Цей підхід передбачав вихід за межі суто конфесійної аудиторії — у простір освіти, культури, суспільного діалогу та взаємодії з людьми, які можуть не бути практикуючими християнами або взагалі не належати до церковної спільноти.
У цьому контексті він сформулював просту, але принципову думку: Церква — це не лише ієрархія. Церква — це також люди та спільноти, які беруть на себе відповідальність за її майбутнє.
Звідси й інше питання: якщо будь-яка ініціатива має чекати дозволу «згори», то чи не втрачає сама церковна спільнота здатність бути суб’єктом?
Для Коваленка відповідь очевидна: сучасній Церкві потрібні люди, які не лише очікують готових рішень, а створюють нові освітні, культурні, медійні та суспільні формати.
Не реагувати на чужий порядок денний
Окремо учасники говорили про інформаційні війни, зокрема про нинішнє інформаційне протистояння між середовищами УПЦ та ПЦУ.
Отець Георгій звернув увагу на проблему, яка виходить далеко за межі конкретного конфесійного конфлікту: коли Церква постійно реагує на чужу інформаційну повістку, вона поступово втрачає можливість сама визначати, про що говорити.
За його словами, інформаційна війна породжує ще одну — «семантичну», коли сторони починають боротися вже не лише за факти, а за значення символів, історичних подій та понять.
У такій ситуації сама реакція може стати пасткою.
Адже якщо медіа щодня відповідає на звинувачення опонента, воно водночас приймає його правила гри. У результаті інформаційна діяльність перетворюється на нескінченне спростування чужих повідомлень.
Альтернатива, яку пропонує о.Георгій Коваленко, — створювати те, чого ще не було.
Нові спільноти. Нові освітні формати. Нові проєкти. Нові способи говорити про християнство. Нові теми, які важливі не лише для церковної аудиторії.
Тобто не лише відповідати на інформаційні атаки, а формувати власний порядок денний.
Чи може Церква говорити з Україною про майбутнє?
У другій частині розмови отець Георгій вивів тему ще ширше — до питання про смисли.
Він зазначив, що після Революції Гідності, а особливо з початком війни, у різних професійних середовищах в Україні посилився запит не просто на стратегії чи управлінські рішення, а на питання «навіщо?», «заради чого?», «яку країну ми будуємо?».
Цей запит, за його словами, існує серед людей, які працюють у бізнесі, управлінні, освіті, безпеці та інших сферах. Часто це люди, які самостійно шукають відповіді на філософські, етичні та духовні питання і навчаються протягом усього життя.
Саме тут, вважає Коваленко, для Церкви відкривається окреме поле роботи.
Але прийти до таких людей із готовими відповідями та мовою XIX чи навіть XX століття недостатньо.
«Ти маєш прийти з оригінальними ідеями», — зазначив він, наголошуючи, що сучасна людина потребує мови, яка буде для неї зрозумілою, але водночас дозволятиме говорити про глибокі речі — сенс, відповідальність, стійкість, свободу, майбутнє.
Так формується те, що отець Георгій називає новою формацією українськості — мережею людей і середовищ, які ставлять перед собою питання про те, навіщо українському суспільству бути разом, звідки береться його стійкість і якою має бути країна після війни.
Від церковної комунікації — до суспільного діалогу
Зрештою, розмова повернулася до питання, з якого починався вебінар: для кого сьогодні говорить Церква?
Відповідь уже не може зводитися до кількості підписників церковного сайту чи переглядів проповіді.
Суспільний вплив Церкви визначається не лише її здатністю оперативно реагувати на інформаційні атаки. Значно важливішим стає питання, чи здатна вона запропонувати суспільству власні смисли, поставити складні питання, створити простір для діалогу та бути присутньою там, де формується майбутнє країни.
Саме тому історія церковних медіа, яку розповів отець Георгій Коваленко, виявилася зрештою історією не про технології.
Від першої церковної газети до інтернету, від офіційного пресслужбового повідомлення до персонального блогу, від боротьби за власну інформаційну територію до відкритого суспільного діалогу — це шлях, на якому Церква поступово вчиться говорити із суспільством не лише про себе, а разом із суспільством — про те, що важливе для всіх.
І, можливо, наступний етап цієї історії полягає саме в цьому: не чекати, поки хтось сформує порядок денний для Церкви, а самим створювати теми, середовища й сенси, навколо яких люди захочуть говорити про майбутнє України.
