«Справлятися з колективною травмою: російські воєнні злочини проти дітей. Шляхи протидії та реабілітації. Як суспільство може допомогти відновленню та захисту дитинства в Україні?» — такою була тема чергового вебінару, присвяченого одному з найболючіших наслідків російської агресії.

Спікером вебінару став дослідник і розслідувач Владислав Гаврилов, який працює з питаннями примусового переміщення та депортації українських дітей. Його виступ дозволив подивитися на проблему ширше, ніж просто через статистику викрадених чи вивезених дітей. Йшлося про систему, в якій переміщення дитини може бути лише першим етапом значно масштабнішого процесу — позбавлення її зв’язку з родиною, української ідентичності, мови, культури та зрештою формування з неї частини російського суспільства.

Від «евакуації» до стирання ідентичності

Одна з ключових тез вебінару полягала в тому, що російська сторона намагається представляти вивезення українських дітей як евакуацію із зон бойових дій.

Однак сама механіка, за словами Владислава Гаврилова, свідчить про інше.

Дітей з окупованих територій спочатку вивозять нібито до літніх таборів. Часто батькам це пояснюють необхідністю тимчасового відпочинку чи безпеки. Але після цього дітей можуть не повертати. Їх переміщують у різні регіони росії, віддалені від України на тисячі кілометрів.

За словами спікера, географія таких переміщень уже охоплює понад 50 російських регіонів, а кількість таких локацій продовжує зростати. Українських дітей виявляли не лише в Ростовській, Бєлгородській чи Воронезькій областях, а й у Татарстані, Сибіру та на Далекому Сході. Фіксувалися також випадки перебування дітей у таборах на території Північної Кореї.

Особливо небезпечною є подальша зміна статусу дитини. У неї можуть вилучати українські документи, збирати біометричні дані, фотографувати, а згодом видавати російські документи. У деяких випадках змінюються імена та прізвища.

Це створює додатковий бар’єр для пошуку.

Але проблема ще глибша. Дитину переводять у російську систему освіти, де українська мова, історія та культурна пам’ять витісняються. Таким чином фізичне переміщення перетворюється на процес поступового відриву від попереднього життя.

Не просто депортація, а спроба створити «нову» людину

Одним із найбільш промовистих прикладів, про які йшлося під час вебінару, стала історія хлопчика з Маріуполя Філіпа, якого усиновила російська уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова.

За словами спікера, сама російська сторона фактично публічно демонструвала складність процесу його «перевиховання»: хлопчик зберігав проукраїнські погляди, не хотів приймати російську систему освіти та опирався нав’язаному середовищу.

Ця історія показує принципову річ: дитина не є «порожнім аркушем», який можна просто перевезти в іншу країну й автоматично зробити частиною іншого суспільства.

Саме тому росії потрібні не тільки територія, документи чи фізична ізоляція. Їй потрібен час.

Час, протягом якого дитина перестає говорити українською, втрачає контакт із родиною, навчається за російською програмою, отримує російські документи, звикає до нового середовища, а потім поступово починає сприймати нав’язану ідентичність як власну.

Від русифікації — до мілітаризації

Наступний етап, про який говорив Владислав Гаврилов, — мілітаризація.

На окупованих територіях та в росії діють масштабні молодіжні структури, серед яких «Юнармія» та «Рух перших». За словами спікера, їхня присутність поширюється дедалі ширше — філії відкриваються навіть у невеликих населених пунктах.

Дітей і підлітків залучають до військово-патріотичних заходів, навчають поводженню зі зброєю, проводять військову підготовку, формують відповідне світосприйняття.

У результаті дитинство поступово перетворюється на підготовку до майбутньої участі у російській державній та військовій системі.

І тут особливо гостро постає питання часу.

Якщо сьогодні йдеться про дитину, яка потребує повернення, то через п’ять або десять років це може бути вже молода людина, яка не просто втратила зв’язок з Україною, а стала частиною російського суспільства і навіть російської армії.

Під час вебінару були наведені приклади молодих людей з окупованих територій, які спочатку фігурували як примусово вивезені українські діти, а згодом опинилися в російській військовій системі.

Це одна з найбільш тривожних перспектив: росіяни можуть намагатися перетворити викрадених українських дітей із жертв війни на її учасників.

Історія, яка нагадує про найтемніші практики ХХ століття

Окремий вимір розмови стосувався історичних паралелей.

Під час Другої світової війни нацистська Німеччина практикувала викрадення дітей з окупованих територій, яких вважали придатними для онімечення. Їм змінювали імена, документи, позбавляли попереднього культурного середовища та намагалися інтегрувати в німецьке суспільство.

Владислав Гаврилов звернув увагу на схожість окремих механізмів із сучасною російською практикою. Водночас, за його словами, сучасний масштаб і системність російської політики створюють для міжнародного права надзвичайно складний прецедент. Росія називає свої дії «евакуацією». Але евакуація не повинна означати зникнення дитини з поля зору її держави, вилучення документів, розрив зв’язків із батьками, зміну ідентичності, передачу іншій сім’ї та багаторічне утримання на чужій території.

Саме тому питання повернення дітей — це не лише гуманітарна проблема. Це питання міжнародного права, відповідальності та захисту самої ідентичності людини.

Російська система діє не сама

Ще одна важлива теза вебінару — масштаб залучення російської державної та суспільної інфраструктури.

Йдеться про губернаторів, чиновників, окупаційні адміністрації, силові структури, парамілітарні організації. Окремо спікер говорив про залучення Російської православної церкви.

Тобто перед нами не випадкові епізоди, в яких окремі люди порушують закон.

Йдеться про систему, в якій різні інституції виконують різні функції: одні організовують переміщення, інші приймають дітей, треті забезпечують освіту, четверті займаються ідеологічним вихованням, п’яті — мілітаризацією.

Саме тому питання відповідальності має стосуватися не тільки безпосередніх виконавців, а й тих, хто створює, координує та забезпечує функціонування цієї системи.

Повернути дитину — недостатньо

Однак вебінар був не лише про злочини росії.

Його друга частина була присвячена значно складнішому питанню: що робити Україні та українському суспільству після повернення дітей?

Адже дитина, яка пережила окупацію, евакуацію, депортацію, втрату батьків або тривале життя в російському середовищі, не повертається до того стану, у якому перебувала до війни. Тому повернення має означати не тільки фізичне переміщення через кордон. Потрібно повернути дитині відчуття безпеки, належності, довіри та можливість будувати майбутнє. І саме тут надзвичайно важливою стає роль молодіжних організацій.

Від реабілітаційного центру — до нормального життя

Під час практичної частини вебінару учасникам запропонували не просто обговорювати проблеми, а розробити конкретні кроки та дорожні карти, які могло б реалізувати суспільство.

Однією з важливих ідей стала відмова від підходу, за якого дитина назавжди залишається в статусі «постраждалої».

Учасники однієї з груп наголосили: підтримку дітей та підлітків, евакуйованих із прифронтових територій, не варто обмежувати спеціалізованими реабілітаційними програмами.

Дитині потрібне звичайне життя. Табори, спорт, туризм, літні школи, творчі та освітні проєкти, форуми, нові друзі, командна робота — все це може бути частиною відновлення. Іноді саме спільна діяльність, а не постійна розмова про травму, повертає дитині відчуття нормальності. Важливо не закріплювати за нею роль «постраждалої дитини» на роки.

Мета реабілітації — не нагадувати людині про травму, а поступово повернути їй можливість жити за межами цієї травми.

Що робити з дітьми, які повернулися з окупації?

Учасники вебінару працювали над чотирма великими напрямами.

Перший — реабілітація дітей молодшого віку та підлітків, евакуйованих із прифронтових територій. Тут акцент зробили на соціалізації, неформальній освіті, спорті, культурі та спільних проєктах.

Другий — інтеграція дітей, вивезених із тимчасово окупованих територій. Це складніше завдання, оскільки частина таких дітей могла роками перебувати в російському інформаційному та освітньому середовищі.

Третій — підготовка підлітків до наступного етапу життя: вступу до університету, студентського середовища, першої роботи, професійного вибору.

І четвертий — молоді ветерани та військові, звільнені з полону.

Ветеран — не лише ветеран

Учасники окремо працювали над питанням, як залучати молодих ветеранів до українського суспільства.

Тут ключовою стала ідея суб’єктності. Ветеран не повинен залишатися людиною, якій суспільство весь час говорить: «Ми вам допоможемо». Набагато важливіше запитати: «Що ми можемо створити разом?»

Спорт, культура, медіа, волонтерство, підприємництво, освіта — саме спільна діяльність може створювати горизонтальні зв’язки між ветеранами та цивільною молоддю. У такій моделі ветеран стає не об’єктом соціальної допомоги, а партнером, ментором, організатором, автором власних проєктів. Це принципово важлива зміна оптики.

Окрема категорія — звільнені з полону

Військові, які повертаються з російського полону, потребують іншого підходу. Після тривалого насильства та ізоляції не можна очікувати, що людина одразу включиться в активне соціальне життя.

Перший етап — безпека, медична допомога, психологічна підтримка, відновлення документів, вирішення житлових і соціальних питань, робота з родиною.

Лише після стабілізації може починатися поступове повернення до молодіжних спільнот, освіти, роботи та громадського життя. При цьому людину не варто змушувати постійно залишатися в ролі «колишнього полоненого».

Їй потрібно повернути не тільки фізичну свободу, а й право мати звичайне майбутнє.

Відновлення дитинства — це спільна відповідальність

Одна з головних думок вебінару полягає в тому, що Україна поки не має достатньо масштабної та цілісної стратегії роботи з наслідками цієї травми. Після повернення діти, підлітки, молоді ветерани та звільнені з полону нерідко опиняються сам на сам із проблемами, які держава не завжди спроможна оперативно вирішити: житло, освіта, соціальна адаптація, психологічна допомога, працевлаштування, повернення до нормального суспільного життя. Тому державна політика має бути значно системнішою, а програми підтримки — масштабнішими, довгостроковими та взаємопов’язаними. Водночас навіть держава не зможе самостійно впоратися з викликом колективної травми такого масштабу. Потрібна ціла екосистема, у якій держава, громадські та молодіжні організації, освітні установи, бізнес і саме суспільство спільно створюватимуть умови для повернення людини не лише додому, а й до повноцінного життя.

Держава має забезпечити політики, фінансування, медичну та психологічну допомогу, освіту і правовий захист. Громадські організації можуть створювати середовища довіри та соціалізації. Молодіжні організації — відкривати для дітей і молоді простір горизонтальних зв’язків. Школи та університети — допомагати повернутися до навчання і професійного життя. Бізнес — створювати можливості для першої роботи, стажування та професійної самореалізації.

А суспільство загалом має навчитися бачити в цих людях не лише жертв війни. Бо дитина, яка пережила окупацію, — це не назавжди «дитина з окупації». Ветеран — не лише ветеран. Звільнений із полону — не лише колишній полонений. Це люди, які мають право на життя, яке не визначається виключно тим, що з ними зробила війна.

Повернути можливість самим визначати своє майбутнє

Російська політика щодо українських дітей, про яку говорив Владислав Гаврилов, спрямована саме на протилежне: позбавити людину можливості самостійно визначати, ким вона є.

Змінити її документи. Відрізати від родини. Змінити мову та освіту. Переписати історію. Сформувати іншу ідентичність. А потім — визначити її майбутнє. Українська відповідь має бути протилежною.

Повернути дитину — означає повернути їй не тільки дім. Це означає повернути їй право на власну пам’ять, власну гідність, власну ідентичність, власний вибір і власне майбутнє.

Саме тому боротьба за українських дітей не закінчується в момент їхнього повернення через кордон.

Вона закінчиться лише тоді, коли дитина знову відчує: моє життя належить мені.

І саме це може стати найсильнішою відповіддю суспільства на спробу росії відібрати в українських дітей їхнє майбутнє.